Коли війна стає життям
У той час, коли Україну накрила чорна хмара повномасштабної війни, Антон Кутицький працював у Польщі. Не вагався ані хвилини, поспішив на захист рідної землі. Пройшов крізь пекельний вогонь випробувань. Мужній воїн не залишав позиції 243 дні, перебуваючи під постійним прицілом ворога.
Ще у 2017 році, закінчивши бакалаврат Хмельницького національного університету, обрав строкову військову службу.
— Відразу зрозумів, армія це моє — гартує волю, допомагає долати страх, розкриває справжні життєві цінності.
Служив у інженерних військах сапером. І тоді ще не здогадувався, що справа, яка вимагає неймовірної точності й терпіння, стане невдовзі у нагоді.
Роздумував над тим, чи продовжувати військову службу, але повернувся до цивільного життя. Спробував себе у різних професіях, а невдовзі поїхав на заробітки у Польщу. Якраз трапилася престижна робота із високим заробітком, проте радість була скороминущою.
Повномасштабна війна 24 лютого 2022 року внесла неминучі корективи в життєвий шлях юнака. У нього не виникало й тіні сумніву, чи повертатися в Україну. Уже 25 лютого ступив на рідну землю і відразу ж пішов у військкомат. Потрапив у підрозділ, де проходив строкову службу. Знову узявся за знайому справу, але у реальних бойових умовах, де кожен крок сапера — урок ціною життя.
На Харківському напрямку розміновував посадки, дороги, хати, залишені окупантами. І часто без міношукача, зауважує, бо ця штука примхлива — швидко розряджається, легко ламається. А, втративши прилад, доводилося оформляти купу паперів.
“Легше було придбати якийсь військовий гаджет і за нього не звітувати, — продовжував Антон Кутицький. — Нам доводилося самотужки закуповувати чимало необхідного”.
Та й волонтерська допомога від Хмельницької АЕС, де працює мама воїна Тетяна Олександрівна, — військова амуніція, технічне оснащення, засоби зв’язку — не раз рятувала життя захисників.
Війна — не лише мужність у бою, а й тяжка фізична праця: копання траншей, облаштування позицій, коли навколо руйнування й щомиті чатує смертельна небезпека.
Був поранений. Коли лікувався у Харкові, то приїхала, подолавши сотні кілометрів, кохана, на яку з нетерпінням чекав.
— Харків, центральна площа, а я стою з оберемком квітів, зустрічаю свою Альону. Бачу з’явилася знімальна група телеканалу 1+1. Я туди — зніміть, роблю дівчині пропозицію. Чекай, кажуть, зараз знімемо генерала, тоді вас. Дотримали слова. У телевізор ми не потрапили, але запис нам скинули. Тепер це наша сімейна реліквія.
Після зворушливого освідчення нареченій під час війни події стрімко розгорталися — натхненні, навіть радісні. Навчався стрільби із “Града”, а звістка про появу на світ доньки стала найбажанішою подією дня.
Повернувся у стрій на передову до своїх побратимів, з якими пройшов не один бій. І невдовзі їде у Великобританію навчатися керувати безпілотниками.
В Україні протягом дев’яти місяців пілотує “Валькірію” та мавіками й прицільно знищує ворога. Однак ситуація на фронті загострюється — потреба у бійцях зростає. Антон знову повернувся до піхотної штурмової бригади. Там він зустрів 2025 рік. А у лютому боєць збирався у відпустку — якраз в обох доньок день народження. Проте не вдалося йому побувати у рідному Нетішині. Залишився, аби замінити побратимів, які тривалий час перебували на позиції без ротації.
Знову усе закрутилося, наче у страшному фільмі, але на декілька серій. Із побратимами 14 лютого 2025 року Антон зайшов на позицію в селі Глибоке, що на Харківщині. І розпочалися фронтові будні під нищівними обстрілами ворожих дронів, які не вщухали ані вдень, ані вночі. Якраз тоді точилися запеклі бої, воїни утримували позиції, відбиваючи штурми ворога.
— Не лінувався робити фізичні вправи, тіснота у бліндажі сковувала м’язи, ще доводилося швидко рухатися під вогнем, — ділиться Антон. — Окрім боїв, у час затишшя дозвілля у нас було насичене — павербанки, флешки з книгами, фільмами. Усі припаси нам скидали дронами, навіть був генератор.
Попри очікування терміни ротації щоразу доводилося відкладати. Адже бійці не могли пройти до позиції навіть два кілометри через шквальні обстріли.
— Під ногами міни, зверху дрони — і на все двадцять хвилин, — продовжує Антон Кутицький, — Мені досвід підказує, коли і скільки може прилетіти. Спочатку рахуємо, потім звикаєш, далі уже за характером свисту визначаєш ймовірне місце падіння. Коли настає обережна тиша, розумієш, що подолав, пережив, витримав.
Прийшов дощовий травень і зміна нарешті, із шостої спроби, дісталася позиції.
— Настала і моя черга виходити. Ніч, світить місяць, видно, як удень. Та уже за кільканадцять хвилин з’явився ворожий мавік над головою, пішли скиди. Не знаю, як уцілів під нищівним вогнем. Довелося повернутися на позицію.
Кінець літа не віщував нічого доброго, окупанти не припиняли шквального вогню по рубежах захисників. Коли довкола вирувало вогняне пекло, згадує Антон, рятувала лише молитва — просили у Бога захисту й порятунку.
Виходили бійці з позиції на 243 день, крізь осінній туман. Допомагали знесиленим побратимам і дякували Богові, що усі вийшли живими.
І лише напередодні 2026 року воїн пригорнув донечок, обійняв найрідніших. Відпустка пролетіла як одна мить, і Антон Кутицький знову зібрався на службу. Четверта зима добровольця — відважного, незламного — минає у вогневому вихорі.
Війна не лише для Антона Кутицького, а й для усіх героїв-захисників уже не подія. Вона, на жаль, залишається їхнім щоденним життям. І воюють бійці не за славу чи нагороди, а стали на захист усього, що їм дороге, — з великої любові до свого дому, своїх дітей та рідної землі.
