Пора вже «бити на звук»?
Саме так. Бо влучний удар морпіха (і чому він досі не має офіційного звання Героя України? Адже заслужив!) з острова Зміїного про курс для «русскаго карабля» завдав усій російській пропагандистській машині у перші дні повномасштабної війни такої пробоїни, що її й досі не залатали всі московські лакузи та блюдолизи. Та характер війни з того часу дуже й дуже змінився, тому й інформаційну протидію ворогові потрібно вести, постійно осучаснюючи її та роблячи ефективнішою. Бо рашисти також вчаться на своїх помилках і на наших успіхах. В останні ж два місяці балістичний терор жителів Києва неминуче супроводжується ще й зовсім не випадковими інформаційними атаками на громадян.
А якщо почитати сторінки у соціальних мережах одразу ж, як тільки стихають вибухи на вулицях, то можна зробити висновок, що два удари удвічі ефективніші, ніж кожен, завданий окремо. І якщо стогони й плачі про те, що наша економіка не витримає, що бізнес зупиниться, що енергетика щезне, а банки збанкрутують, що фронт розвалиться, бо союзники нас кинули, і взагалі наближається кінець світу, ще можна якось пояснити й сприйняти як втому людей від затяжної війни, то висновки, в яких одразу ж закликають вимагати у влади йти на домовленості «за будь-яку ціну», не залишають сумнівів у тому, чиї вуха у вигляді веж кремля за ними стирчать.
Колись Оксана Забужко дуже влучно зауважила: «У XXI столітті не треба бомбити міста. У XXI столітті вистачить розбомбити мізки, і тоді люди самі винесуть завойовникам ключі від міста». Протягом тридцяти років незалежності України і болотяні сусіди, і їхні місцеві прихвосні бомбили голови українцям, схоже, не дуже влучно, бо ніхто не надумав винести окупантам хоч якогось іржавого ключа навіть не від міста, а від напівспорожнілого села. Мабуть, саме тому кремлівський дід і взявся бомбити міста ракетами та дронами. Ну, а заодно і по мізках тепер регулярно прилітає.
Ось тільки не кожен, хто поширює оту московську отруту, свідомо працює на агресора. Переважна більшість «корисних ідіотів» навіть не замислюється, якої шкоди завдає країні своїм ниттям і голосінням, що миттю поширюють російські наративи просторами Інтернету.
А «домовитися за будь-яку ціну» — це зовсім не про переговори й закінчення війни, а про капітуляцію та відмову від свого майбутнього на українській землі. Не дарма ж у визволених від ворога містах і селах окупанти мали із собою «розстрільні списки», згідно з якими й знищували навіть своїх потенційних противників, не кажучи вже про патріотів, котрі з ними боролися зі зброєю в руках. Тому не варто й до ворожки ходити, аби дізнатися, що подібні списки на всі населені пункти України десь лежать по шафах, чекаючи, поки буде окуповане те чи інше місто або село.
І масовий терор цивільного населення відбувається тільки тому, що росія не може здолати наших захисників на лінії бойового зіткнення, зокрема біля Краматорська і Слов’янська, де завдається головний удар літнього наступу росіян. Тому й маємо в Києві пʼять вибухів за шість секунд, які прогриміли в районі Жулян, Вишневого, Ірпеня, Нивок, Боярки. Один «Циркон» долетів майже до Житомира, упавши неподалік Бердичева. Ворог не може досягти своєї перемоги, тому й вдається до будь-яких засобів, аби змусити самих українців повірити, що України вже немає. То навіщо ж допомагати йому, хай і несвідомо?
Але насторожує ось яка закономірність: коли під ударами опиняються Харків, Запоріжжя, Херсон, Одеса, Суми, Дніпро, Львів та сотні інших міст, які вже роками живуть під постійною і значно більшою загрозою, то особливо цим ніхто зі столичних блогерів і не переймається. А люди ж там живуть, виховують дітей, працюють, воюють, волонтерять, відновлюються. Та коли гучно стає в Києві, тоді в інформаційному просторі розпочинається справжнісінький панічний шторм.
А ще проблеми з ППО несподівано розкрили і перелік цілей, по яких агресор бє своїми ракетами. Бо ж коли їх знищують у повітрі, то ми так і не знаємо, куди вони були націлені. Незбиті ж ракети прилітають по складах, торговельних закладах, музеях і церквах, житлових мікрорайонах і станціях метро, показуючи, що росія веде війну зовсім не на виснаження України, а на винищення українців. Але в цьому немає нічого нового, бо ж бункерний дід ще в день початку повномасштабної війни проголосив денацифікацію (насправді — знищення українців) своєю головною метою.
Тому дивними видаються результати соціологічного дослідження Київського міжнародного інституту соціології, згідно з якими 21% опитаних українців очікують, що війна завершиться до кінця цього року, 16% вважають, що це станеться восени-взимку цього року, а 5% — протягом найближчих кількох тижнів. Можливо, це наслідки оголошеної Президентом України наприкінці червня 40-денної операції з примушування агресора до припинення війни? Оприлюднений строк скінчився, а кінця війні не видно.
Учергове засмутили новини з Печерських пагорбів. Та і як можна спокійно сприймати повідомлення, що звільненій у понеділок з посади посла України в Сполучених Штатах Ользі Стефанішиній, у четвер суд призначив заставу за підозрою в незаконному збагаченні та неправдивому декларуванні. Виявилося, що Стефанішина не задекларувала дві квартири в Києві, витрати на їхній ремонт, на оренду житла, користування «Мерседесом», а також оплату авіаквитків і лікування матері. Цілком закономірно у громадян виникають запитання: якщо Ольга Стефанішина мала проблеми із законом, то як вона могла бути послом у США і представляти там інтереси народу України?
Складається враження, що серед найвищих українських посадовців чесних людей, які б жили і працювали в правовому полі, вже не залишилося зовсім. Адже подібні «історії» з можновладцями озвучуються заледве не щомісяця. І не тільки зі столичними, але й дрібнішого ґатунку також.
