Занурення в печаль

Справжню ціну того, що ми ще живі й живемо у відносній безпеці, можна осягнути, лише побувавши на кладовищі. Напевно, ця думка з’явилася минулої неділі не тільки у мене, бо ж на Проводи час від часу приїздять навіть ті наші співвітчизники, які гарують на чужині — хто з початку повномасштабної війни, а хто й 10 чи 20 років. Їх помічаєш одразу, бо обов’язково зупиняються не лише перед могилами, над якими весняний вітер тріпоче прапори бригад і батальйонів, бійці яких лежать у сирій землі, а й перед свіжими похованнями тих, з ким давно не бачилися і вже не побачаться ніколи. Таке ось занурення в печаль…

А тих прапорів щороку більшає навіть на кладовищах маленьких сіл. І так люто болить думка, що скоро в Україні не залишиться жодного цвинтаря, де б не майоріли прапори. Бо ж не видно кінця тій бійні, яку розв’язав бункерний дід зі своїми холуями і навіть не думає припиняти те кровопролиття.
Ба більше: бої на фронті після відносного затишшя наприкінці зими стають усе жорстокішими, бо окупанти вже тижнів зо два ведуть весняно-літній наступ із використанням танків і бронетехніки. А в останні дні з’явилися ще й спроби штурмових дій на Сумщині, які мають на меті просунутися вглиб області. І хоч наші захисники відбивають ті атаки, але ціною важких втрат, які назавжди розчахують життя родини загиблого воїна на «до» і «після». І ще не винайшло людство ліків, які б вигоїли рани батькам, дітям, вдовам від втрат їхніх найрідніших…
І як би гірко не було усвідомлювати неминучість втрат наших захисників на фронті, але те, що трапилося минулого тижня у Голосіївському районі Києва, шокувало всю країну. Та і як може бути інакше, якщо серед білого дня на вулицях столиці неподалік поліцейського відділку один терорист спокійно розстрілював звичайних беззбройних перехожих – чоловіків, жінок, дітей – зі зброї, яку йому офіційно дозволили мати відповідні державні органи? А поліцейські, які приїхали за викликом і мали б захищати громадян, почувши постріли, панічно втекли, залишивши на лінії вогню навіть пораненого хлопчика. Вони не організували евакуацію людей, не прикрили перехожих і навіть не спробували протидіяти нападнику.
Їхні дії, зняті на відео, розійшлися мережею, не даючи можливості вигадати якусь героїчну казочку, аби зберегти чистоту поліцейського мундира, хоча спроба казкотворчості все-таки була. А сама трагедія викликала таку бурхливу реакцію українців у соціальних мережах і ЗМІ не лише тому, що правоохоронці не змогли оперативно зупинити злочинця, а ще й тому, що у багатьох учасників обговорення київських подій був і свій сумний досвід спілкування з поліцейськими. А відтак очільнику МВС нічого іншого не залишалося, як звільнити із займаних посад усе керівництво патрульної поліції в місті Києві.
Про це і заявив міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко під час спілкування з журналістами. Він сказав, що за висновками службового розслідування ухвалено кадрові рішення: «Зняли зараз із посад усю вертикаль: від командира взводу до начальника Управління патрульної поліції міста Києва».
Та швидкі кадрові рішення — то навіть не половина справи, адже цей терористичний акт показав системну проблему, яка полягає у тому, що в Україні явно недостатньо не просто правоохоронців у формі, а саме відповідно підготовлених та вмотивованих людей, котрі йдуть на службу не «відбути зміну» чи заради власної вигоди і якихось благ, а готових виконувати свої службові обов’язки, ризикуючи власним життям заради захисту і порятунку інших.
Ще одну «перестиглу» системну проблему загальнодержавного рівня «підсвітила» СБУ в Одесі. Там співробітники місцевого ТЦК та СП створили злочинне угруповання, яке, прикриваючись мобілізацією, займалося вимаганням грошей у людей, а у випадку відмови вчиняли насильство і погрожували відправити у штурмовики за прискореною процедурою.
А те, що члени угруповання діяли справді організовано, підтвердили в СБУ: «зловмисники діяли за «наводкою» жителя регіону, який проходив службу в ТЦК. Саме він підшукував потенційних жертв, дізнавався про їхнє матеріальне становище та маршрути руху.
Далі фігуранти відстежували потерпілих і нападали на них прямо посеред вулиці або на автошляхах. Для рейдів використовували два службових мультівени: в одному тримали потерпілих, а група з другої машини стежила за обстановкою навколо».
І ось тут виникає дуже незручне запитання: чи тільки в «перлині біля моря» існувала така схема пограбування людей, чи поширена ця практика і в інших містах України? Бо ж інформація про дії тецекашників, яка час від часу надходить із різних областей, дає підстави засумніватися у їхній діяльності лише на благо країни, а не для безкарного наповнення власних кишень. Та й стрімке збагачення окремих військовослужбовців ТЦК і СП викликає великі підозри, що кошти ті зовсім не важкою працею зароблені, а з’явилися через використання службового становища.
Однак одеський бойовик (бо ж підозрювані намагалися втекти і навіть вчинили опір) виявився таким кричущим, що Головнокомандувач Збройних сил Олександр Сирський оперативно відсторонив від виконання службових обов’язків керівника обласного ТЦК Одеси та Пересипського районного ТЦК. Це, щоправда, зовсім не новина, бо керівництво цього обласного ТЦК вже звільняють не вперше, але це зовсім не завадило послідовникам Мішки Япончика та Грицька Котовського займатися традиційним злочинним промислом. А чи будуть переглядатися справи тих, хто не заплатив і його таки відправили у штурмовики, поки що нічого не повідомляється.
Схоже, що цього тижня таки завершилася епопея зі зруйнованою «Дружбою». Принаймні Президент України Володимир Зеленський повідомив, що нафтопровід може відновити транспортування російської нафти до країн Європи. Але Зеленський написав у соцмережах: «Хоча ніхто зараз не здатен гарантувати, що російські удари по інфраструктурі нафтопроводу не повторяться, наші фахівці забезпечили базові умови для поновлення роботи системи трубопроводу та обладнання». Імовірність такого розвитку подій досить висока, якщо врахувати, що росія била по «Дружбі» 23 рази, то чому б не вдарити знову? Тим більше, що кремль тепер не вважає Угорщину «дружньою країною».