«Порадьте хорошу ворожку!»
Це трапилося у перші дні російсько-української війни. Перед банкоматом вишикувалася величезна черга, в якій потрібно було вистояти 2-3 години. Люди розмовляли про війну, тривоги, висловлювали нерозуміння, як жити далі…
Позаду мене стояло дві жінки, які, очевидно, приїхали з села. Спочатку хвилювалися, аби якийсь Василь не залишив їх у Красилові, але після його дзвінка заспокоїлися і змінили тему.
З їх розмови зрозуміла, що син однієї у перші дні війни пішов добровольцем і вона виливала свій біль співрозмовниці:
– З нашої родини він другий на сході, першим пішов племінник, син мого брата. Господи, хоч би скоріше це скінчилося і хлопці живими повернулися додому! Моя мама плаче щодня, переживає за обох онуків. Братова також хвилюється, знайшла якусь ворожку, я з нею також хотіла йти, але коли про це почула моя мама, дуже розгнівалася й наказала нам навіть не думати про таке!
– Чому?
– Ми також поцікавилися, чому вона так думає, і тоді мама розповіла те, про що мовчала.
Мій дідусь, батько моєї мами, пішов на фронт у червні 1941 року. Її мама, моя бабуся Горпина, залишилася одна з трьома малолітніми дітьми, найстаршому з яких було всього вісім років.
Потім село окупували німці й ніяких звісток з фронту не надходило. Важко їй було, але кому в той час було легко? Часто в хаті не мали й скоринки хліба, а діти просили їсти! Допомагали мама та свекруха, які ділилися останніми крихтами, аби нагодувати дітей.
А тут Горпині сон наснився. Прийшов, ніби серед ночі її чоловік. Підійшов до діток, погладив їх голівки й сів біля дружини:
– Ти чому, Горпино, за мене не молишся? Ти знаєш, як мені важко! Помолися, може, хоч якесь полегшення настане…
Перелякана жінка схопилася, запалила свічку, але в кімнаті нікого не було. «Наснилося» – подумала вона й знову лягла у ліжко. Проте сну не було. Що означав цей сон? Чому Іванові так важко? Може поранений? Або в полоні?
Вранці побігла до свекрухи:
– Мамо, так мені Іван наснився! Може, біда з ним яка?
Свекруха заплакала, а за якийсь час мовила:
– Він тебе молитися просив? Молися! І я молитимуся, щоб йому легше було будь-яку біду пересилити!
Молилася Горпина, ще й дітей своїх старших стала молитвам вчити, щоб просили в Бога про повернення живого й здорового батька додому.
Згодом про той сон розповіла своїй тітці.
– Може, й немає вже Івана. Як молитися? За живого чи заупокійну службу замовити? – мовила вона в задумі.
А потім порадила племінниці піти до ворожки, яка славилася на всю округу тим, що лікувала травами, словом «щось знала».
– А з чим йти? У мене нічого немає!
– У мене довоєнний відріз шовку є, ним і розрахуємося. Я також хочу знати про долю свого чоловіка!
Наступного ранку, залишивши дітей на матір, вирушили обоє в дорогу. Село, де жила ворожка, було далеченько, тому прибули до неї під обід. Стара жінка оглянула їх уважно і запросила до оселі. Роздивилася подарунок і розклала старенькі карти. Спочатку ворожила тітці.
– Хочеш знати про чоловіка? Він у госпіталі, додому повернеться ще до закінчення війни. Житиме ще багато років, до глибокої старості.
Потім настала черга Горпини. Ворожка двічі розкладала карти, але нічого не говорила. Нарешті мовила:
– І твій чоловік поранений. Дуже важко. Чи виживе – не знаю, на все воля Божа…
Додому поверталися обоє зажурені. Горпина в думках дорікала собі, що наважилася піти до ворожки. Не ворожила б – не знала б того, то й на душі було б легше.
А за два дні їй знову наснився Іван. Прийшов до хати й сів біля столу. Якийсь час мовчки сидів з похиленою головою, а потім мовив:
– Що ж ти, жінко, наробила? Я тебе молитися просив, а ти… Як мені тепер відкупитися? Тебе ж і мати моя просила…
Важко зітхнувши, піднявся й пішов з хати. Горпина схопилася й кинулась слідом, але чоловіка не було…
Незабаром їх село звільнили. Забігала листоноша, несучи до осель трикутники з хорошими звістками та похоронками. А Горпині не було нічого. Аж у січні 1945 року їй прийшла похоронка, в якій йшлося, що чоловік помер від ран у госпіталі в травні 1944-го, якраз тоді, коли вона ходила до ворожки.
Дещо пізніше з сусіднього села прийшов чоловік, який лікувався в той час у госпіталі з її чоловіком. Він розповів про останні дні Івана.
– Він вже одужував і за кілька днів його мали виписувати, але якось йому раптово стало погано і за два дні він помер. Дуже просив прийти до тебе і все розповісти. А ще просив молитися…
Цю історію бабуся розповіла своїм дітям і суворо наказала, щоб у важку хвилину вони зверталися не до ворожок, а до Бога, бо все в його руках!
Якийсь час жінки мовчали, а тоді мама добровольця мовила:
– Піду в неділю до церкви, замовлю службу за здоров’я й щасливе повернення наших хлопців…
