Українка

Антоніна В’ячеславівна любила у весняний день вийти у садок, вдихнути на повні груди п’янке, настояне на запахах розквітлих дерев повітря. Взяти в руки ніжну гілочку, дивитися в лазурове небо. І в її пам’яті, наче хмаринки, плинуть спогади.

… Сорок четвертий рік укарбувався в її пам’ять навіки. Тоді теж була весна, але гриміли бої. Батько В’ячеслав Йосипович пішов на фронт захищати Батьківщину. Прощаючись, він поцілував дружину, опісля Антоніну і маленьку Мальвіну, якій виповнилося лише п’ять років. А потім мовив: «Я йду воювати, а ви чекайте мене. Буду обов’язково вам писати. Я впевнений, ми переможемо…».
Подільський селянин В’ячеслав Йосипович у смертельній борні разом зі своїми бойовими друзями рятував людство від коричневої чуми. Тисячі кілометрів і смертельна небезпека, що чатувала на кожному кроці, відділяли його від рідних, дружини, доньок. Але йому чомусь здавалося, що вони поруч. Він постійно писав їм листи і з нетерпінням чекав від них вісточки.
У листах з фронту він відтворював події, що стали історією: «Якщо вцілію, якщо залишуся живим, то до дня зустрічі залишилося не так уже й багато часу. Я чомусь переконаний, що влітку цього року війна вже закінчиться. Але попереду надзвичайно тяжкі і жорстокі бої, попереду важка і небезпечна дорога… До всього треба бути готовим. Цілую вас, мої рідненькі. Ваш чоловік, тато. 19.01.1945».
…І ось 9 травня 1945 року. Перемога! Скільки труднощів і втрат зазнали фронт і тил, йдучи до неї.
Здолали все: голод, холод, неймовірну втому і навіть смерть. Та зустріти день закінчення війни і святкувати його В’ячеславу не довелося – за декілька днів до Перемоги сержант склав голову, визволяючи Чехію. Про це повідомлялось в похоронці, яка прийшла до родини.
Тяжко було у ці травневі хвилини дружині Марії Володимирівні, донькам Антоніні та Мальвіні. Пішов з життя чоловік, батько, якого вони так любили. Але Марія Володимирівна не впала у розпач. Зі сльозами на очах мовила:
– Мої дорогенькі діти! Найкраща пам’ять про нашого батька буде тоді, коли ви станете добрими людьми – справедливими і чесними. Цього ми хотіли з ним, коли він був живий…
Ці батьківські уроки сестри пронесли через усе життя. А їх мати все зробила, аби вивести своїх доньок в люди. Адже вдовиний подвиг такий же високий, як подвиг солдатський.
…Антоніна в школі навчалася на «відмінно». Вона мріяла сіяти зерна добра і знань в душі маленьких громадян, відкривати їм очі в світ прекрасного. Тоня навіть уявляла собі, як вперше увійде в клас, зустрінеться з десятками пар допитливих очей і просто вимовить:
– Добрий день, діти. Я ваша вчителька.
Та доля розпорядилася по-іншому. В кінці березня сорок четвертого село було визволене від фашистських загарбників. А вже наступного дня односельчани Тоні взялися за відбудову, підготовку до весняної сівби. Дівчина бачила, як важко працювала мати від зорі до зорі, аж до сьомого поту, і розуміла, що їй вкрай необхідна допомога старшої доньки, яка б стала для неньки опорою. Сорок п’ятий був теж нелегким, коли в селах залишилися переважно жінки, люди похилого віку і підлітки. В рідному Тоніному селі із 468 працюючих було 395 жінок. Майже всі роботи виконували вручну. Не вистачало техніки, коней. І все ж дружними були жнива сорок п’ятого: в поле вийшли, як кажуть, і старі, і малі. Чотирнадцятирічна Антоніна, яка працювала разом з матір’ю, за день жала і в’язала снопи на цілу копу. Такі приклади були непоодинокі. Батьківщина відзначила її самовіддану працю урядовою нагородою – медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні».
Так пов’язала сільська дівчина свою долю з рідним колгоспом і селом… Гарне воно було. Ніби в казковій країні потопало влітку в зелені садів. Навіть тоді, коли оповита снігом земля, і тоді, коли осіннє жовте листя вкривало її, милувалась його красою.
Та що природа! Славився колгосп і трударями. Люди працювали на совість, бо знали, що їх праця приносить їм добро. Серед них і передові доярки, пташниці, ланкові, трактористи, комбайнери, імена яких відомі в регіоні. Тоня не відставала від них. Ланка, яку вона очолювала, була однією з кращих не тільки в колгоспі, а й далеко за його межами.
Швидко, мов весняна повінь, минав час. Ось і передова ланкова та колгоспний агроном Іван, який повернувся з фронту, стали на весільний рушник й побралися на все життя. Гарний був, чорнявий, високий та стрункий. Всі груди в орденах та медалях. Хоча чимало вродливих дівчат кидали око на нього, але Антоніна йому найбільше була до вподоби. Кохав він її понад усе. Допомагав і підтримував сирітську родину, чим міг… А згодом молодятам Бог подарував сина, якого назвали Михайлом. У Тоні додалося сімейних клопотів. Але усьому давала лад. Не минуло й року, як вона знову в ланці. Усе вдома встигала зробити – і сина доглянути, і допомогти матері попорати господарство, і дівчат з ланки мобілізувати на ударну працю. Через декілька років у родині Івана та Антоніни знову радість: народився син Віталій. Гордились батьки своїми дітьми, які гарно навчалися, допомагали їм вдома поратися по господарству. Мати постійно навідувалася до школи, цікавилася:
– Як хлопці навчаються? Чи беруть участь у громадському житті?
Директор школи Іван Миколайович якось зустрів Тоню й каже:
– Ти, В’ячеславівно, справжня матір! Скрізь лад даєш – і вдома, і на роботі, і в школу встигаєш завітати. Таких матерів нам би побільше…
…Чимало води спливло в Південному Бузі відтоді. Невблаганний час забрав у засвіти матір Марію, яка не дочекалася 60-річного ювілею, чоловіка сестри Мальвіни Володимира у 35-річному віці, залишивши сиротами двох неповнолітніх дітей. Антоніна з чоловіком, чим могли, допомагали сестричці, підтримували її у важку хвилину.
Вони побудували власний будинок, облаштували його. А головне не могли натішитися своїми дітьми. Хлопці гарно закінчили школу. Здобули вищу освіту. Обіймали солідні посади в державних установах. Діти подарували батькам трьох онуків та двох правнуків. Вийшовши на пенсію, Іван з Антоніною не сиділи, склавши руки, поралися по господарству. Вирощували картоплю, овочі та фрукти. Допомагали дітям і онукам. А 9 Травня щорічно усією родиною йшли до обеліска, який стоїть в центрі села і нагадує про тих, хто не повернувся з Другої світової, як і їхній батько та дідусь.
…Та прийшла в родину тяжка втрата – передчасно помер Іван. Усім селом його провели в останню путь. Не минуло й пів року, як при виконанні службових обов’язків загинув старший син Михайло, якого похоронили в рідному селі. Після пережитого важка хвороба забрала у засвіти і щиру життєлюбку Антоніну, залишивши без люблячої, турботливої матері, бабусі й прабабусі сина Віталія, онуків і правнуків.
За працьовитість, любов до своєї справи, товариськість, щедре серце поважали Антоніну В’ячеславівну односельчани. Тому майже усі прийшли разом з рідними провести цю милу, чарівну, щиру українку в останню путь.
* * *
Під час відпустки до обеліска полеглих у Другій світовій війні разом з батьками приходить учасник російсько-української війни правнук В’ячеслава Йосиповича – Олександр, який має чимало урядових нагород.