Серце з вірою і надією на життя

Є біль втрати, який можна оплакувати, а є біль безвісті, який живе всередині і який
не можна втамувати ні слізьми, ні словами. Біль чекання, що пульсує у серці вдень і
не дає спокою вночі. Біль невідомості, коли щомиті звертаєшся у молитві до Бога і
тримаєш у душі надію на повернення найдорожчої людини. Саме таким тихим
символом віри, пам’яті й незламного чекання стало у Понінці «Серце надії» —
інсталяція, біля якої неможливо стримати сліз.
Для колективу Понінківської картонно-паперової фабрики ця тема давно перестала
бути просто страшною реальністю війни десь поруч. Вона живе у наших цехах,
болить у кожній робочій зміні, згадується у щоденних розмовах, проглядається у
тривожних поглядах, тяжіє у гнітючому мовчанні між словами. Сьогодні 15
працівників підприємства мають статус зниклих безвісти за особливих обставин.
Майже у кожному цеху є працівники, які отримали офіційний документ про те, що
доля їхнього найріднішого захисника лишається нині невідомою. За кожним із них
— спустошені невідомістю батьки, родичі, змучені чеканням дружини, діти, які
щодня живуть між страхом і надією, між розпачем і вірою у диво.
Війна змусила їх жити з постійним болем, який нікуди не зникає. Здригатися від
кожного телефонного дзвінка, не випускаючи ні на мить з рук телефон. Прокидатися
серед ночі від найменшого шурхоту з великою надією, що за дверима стоїть
найдорожча людина. До пекучого болю в очах перечитувати списки полонених на
обмін, вдивляючись у кожне прізвище і боячись не знайти там того, кого так сильно
чекаєш. Засинати із молитвою і прокидатися з думкою про найдорожчу людину, від
якої уже давно немає звістки і екран телефону повідомляє, що «абонент поза зоною».
Але вони продовжують вірити і чекати. Разом із ними чекає вся фабрична родина.
Чекає тихо, з болем у серці, не втрачаючи надії, що одного дня наші захисники
переступлять рідний поріг.
Особливо щемить символізм «Серця надії». Кожне фото на інсталяції закріплене
так, щоб його можна було зняти у день щасливого повернення героя додому. Та
реалії війни часто виявляються безжальними. Іноді світлини доводиться знімати не
для зустрічі рідної людини, а для того, щоб перенести їх на могилу. Від дня
відкриття інсталяції у Понінці минуло лише кілька тижнів, а громада вже отримала
офіційне підтвердження загибелі двох Героїв-захисників, які донедавна вважалися
зниклими безвісти. Для їхніх родин завершилися довгі місяці тривожного очікування
дива, та разом із тим прийшла найтяжча правда — та, з якою доведеться навчитися
жити.
На середину червня у Понінківській громаді є 63 загиблих захисники та 51
військовослужбовець, які мають статус зниклих безвісти за особливих обставин. За
кожною з цих цифр — людська доля, незавершена історія, родина, яка щодня живе
між надією і страхом. Для родин, у яких є зниклі безвісти найважче — це
прокидатися щоранку з надією і засинати без відповіді, продовжуючи чекати і
вірити.
Саме тому «Серце надії» — це не лише місце пам’яті, не лише меморіальна
інсталяція. Це нагадування суспільству про тих, кого продовжують чекати вдома. Це
нагадування кожному з нас про тих, чиє місце за родинним столом досі залишається
порожнім. Це заклик не звикати до страшної статистики, не дозволяти іменам

зниклих розчинитися у щоденних новинах та підтримувати родини, які продовжують
чекати.
Ми чекаємо. Молимося. Віримо всупереч болю, часу і страшній тиші без звісток. І
доки нез’ясована доля останнього зниклого захисника, надія має жити. А разом із
нею — пам’ять, увага суспільства та спільна відповідальність за те, щоб кожне ім’я
було знайдене, а кожна родина отримала відповідь.
Ми не мовчимо, ми привертаємо увагу суспільства до проблем цих родин, ми
змушуємо прокинутися тих, хто втомився від війни. Ми не просимо співчуття, ми
просимо підтримки для наших захисників на полі бою і повернення додому тих, чия
доля залишається зі статусом «зниклий безвісти».