Хто ми, і чиїх батьків діти?

Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Це при умові, коли старше покоління розповідало дітям і онукам про своїх предків, з якими вони розминулися в житті.

Добре, коли в сім’ї зберігаються вишиті сорочки прабабусь, вицвілі від часу рушники, що в минулому прикрашали ікони та рами з десятком фотографій родичів, яких вже немає серед нас, знаряддя праці, якими користувалися пращури.
Але є й інші приклади. Якось попросила знайому, мама якої все життя берегла фотографії своєї молодості й померла у віці 83 роки, переглянути ті світлини: може серед них збереглася якась про минуле нашого міста? У відповідь почула:
— Я багато фоток спалила! А навіщо вони мені? Багатьох людей, які фотографувались з мамою, я не знаю, а моїм дітям, тим більше онукам, вони не цікаві…
Я вважала, що це поодинокий приклад, бо хіба ж можна так безжалісно знищувати память про своїх предків? Але ні! Інша моя знайома, батьків якої знають і досі памятають у селі, також знищила альбоми з їхніми фотографіями.
— Навіщо? — вражено запитала її.
— Моєму онукові 16 років і він завжди дивувався: навіщо я зберігаю світлини людей, яких він не знає, а я і його мама їх вже давно забули?
— А чому ти не розповіла йому про них?
— А навіщо я буду дитині голову непотрібною інформацією забивати? В школі в нього багато задають, вимагають знання, а я ще й про бабів та дідів, яких давно немає на цьому світі, йому розповідатиму?
Стояла розгублена і думала: можливо, це я якось неправильно сприймаю життя, щось не так розумію?
Пригадалось інше. Пятнадцять років тому гостювала в своєї тітки Ганни, яка прожила 90 років. У неї на стіні побачила старе, збільшене сімейне фото.
— Хто це? — запитала тітку.
— То мої батьки, я, дві сестри і брат. Судячи з віку наймолодшої дитини, це фото 1936 року. А той, наймолодший — твій батько! На фото йому шість місяців.
Я загорілась бажанням мати таку ж світлину в себе. Насилу випросила в тітки фото з рамкою, (щоб не пошкодити фото). А через два тижні повернула його. Тоді ж попросила розповісти про всіх зображених на фото.
Багато цікавого дізналася тоді про свого дідуся, Ігната Каспровича, про бабусю, Нелю Мартинівну, про їх дітей: Ганну, Юзефу, Людвіну та Франца. Непросте життя було в них: пережили голод 1933 року, репресії, поховали трьох дітей… Вже нікого немає серед живих: дідусь помер в 1938 році, бабуся — в 1942. Немає вже і їхніх дітей. Але живі їхні онуки, правнуки, є вже й праправнуки. А та стара фотографія досі висить на стіні моєї кімнати.
Кажуть, що кожне покоління формує в нашому житті певні аспекти. Двоє з людей, які дивляться на мене, мої дідусь і бабуся, подарували мені інтелект, здібності, талант. Кажуть, що саме вони відповідають за такі дари.
Маю ще одне фото, зроблене в 1938 році. На ньому — мій дідусь, Данило Васильович, бабуся, Євдокія Вереміївна, молодша сестра дідуся Настя та моя мама Ганна. Про цю родину знаю менше: ні мама, ні її сестри ніколи не цікавилися своїми предками, і до нас, їх нащадків, не дійшло ніякої інформації. Зараз, разом із братом, по крупинці збираємо втрачене.
Навіщо мені їх памятати? Напевне для того, щоб знати своє коріння, щоб згадувати добрим словом людей, завдяки яким я зявилася і живу на цьому світі. І не просто згадувати, а молитися за їхні душі.
Про них розповідаю своїм дітям і хочу, щоб і вони передали память про предків своїм нащадкам.
І мені байдуже що думають окремі люди, яким не потрібна память про своїх предків, головне, як вони вважають, доглянути могилу, подбати про памятник…
Але память про своїх пращурів — це не забаганка і тим паче не данина моді. У минулому це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції, та передавати їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною памяттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені». І зявлялися вони там, де руйнується моральний звязок між поколіннями. Скільки вже маємо таких порожнин! Скільки втратили через те, що не мали часу розпитати батьків, дідів про їх предків! Тож доки не пізно, маємо починати з усвідомлення: хто ми і чиїх батьків діти?