Сім кіл пекла заради життя сина

Сім кіл пекла заради життя син
Материнська любов здатна подолати будь-які перешкоди: вирвати дитину з пазурів смерті, чи навіть витягти з самого пекла. Саме ця безмежна сила вела Марію Панасюк на окуповану територію, додаючи їй упевненості та снаги, аби повернути свого сина з полону.
Здається, зовсім недавно її дім був сповнений щастя, а серце — спокою за своїх дітей. Спочатку зявилася донечка Оксана, яка стала першою материнською втіхою. А коли дівчинка підросла, доля подарувала жінці ще й велику радість — синів-двійнят. Зростали хлопчики дружними і щодня тішили матір дитячим щебетом, усмішками, а згодом і успіхами, ставши кандидатами у майстри спорту з боксу.
Щасливі роки збігли непомітно. Уже й донька закінчила педінститут, а сини-двійнята обрали навчання в технічному ліцеї, де здобули мирні професії.
І не зогледілася Марія, як хлопці підросли, змужніли, а життя принесло несподівані зміни: Іван вирішив присвятити себе службі в армії. У жовтні 2013 року він приєднався до 25-ої десантної бригади. Не бажаючи залишати брата- близнюка, Андрій теж став військовослужбовцем.
Ніщо не віщувало лиха, і подих війни застав усіх зненацька. Братам тоді ледь виповнилося по двадцять років — зовсім юні хлопці. Однак навесні 2014 року вони вирушили на схід країни, де спалахнули перші бойові дії.
— Хоча служба й була нелегкою та виснажливою, проте сини ніколи не нарікали, мужньо долаючи суворі армійські будні. Попри небезпеку щиро пишалися своєю справою, а бойову машину, на якій виїжджали на завдання, лагідно називали «Звіром», — розповідала Марія Панасюк.
Для матері це було подвійне, нестерпне переживання — її серце розривалося від тривоги за обох своїх кровинок. Тоді Марія навіть уявити не могла, які страшні випробування ще чекають на неї.
І ось настав страшний, фатальний ранок 31 липня 2014 року. Того дня військова колона вирушила до Шахтарська. Брати опинилися у різних бронемашинах. Коли підрозділ увійшов у місто, завязався запеклий, смертельний бій. Раптом з-за рогу будинку виїхав ворожий танк і влучив у бойову машину, де був Андрій.
Іван із жахом спостерігав, як від техніки брата вмить залишився лише попіл та понівечене залізо, а тіла загиблих бійців розкидало по дорозі.
Сам Андрій у ті хвилини теж не знав, на якому світі живе: вибухова хвиля відкинула його на пятнадцять метрів убік. Коли хлопець на мить опритомнів, він згадав дивне видіння: перед очима зявився Віталік, який з ним їхав у бойовій машині. «Забери мене звідси», — попросив Андрій. Проте побратим відповів: «Живи, тобі ще рано до мене йти. Ти мусиш жити»…
Ці слова загиблого Віталіка звучали тихо, але чітко і враз повернули до тями. Зібравши останні сили, перемагаючи біль, він поповз до поваленої сосни. Невдовзі почув постріли: бойовики добивали поранених українських бійців.
Під сосною Андрій пролежав довгих пятнадцять годин. Ледь живий — тяжкопоранений, із посіченим осколками, обпеченим вогнем тілом, до того ж стікав кровю, та все ж спромігся зробити собі протибольовий укол.
А серце матері відчувало лихо, коли Андрій не вийшов на звязок. Не в силах всидіти вдома, Марія поїхала до доньки у Дніпропетровськ. Уже від неї дізналася гірку правду. Матері Оксана розповіла, що бачила в Інтернеті, як місцеві журналісти з так званої ДНР виклали відео і показали тіла бійців, які загинули під час вибуху бойової машини. Восьмеро побратимів Андрія назавжди залишилися на тій дорозі, а девятого серед них не було. Невдовзі Оксана побачила ще відео, на якому знесиленого та пораненого Андрія допитували. Мабуть, присутність місцевих журналістів врятувала українського солдата — його доправили до лікарні. Уже в третьому відеосюжеті Марія почула такий рідний голос: «Мамо, я живий, мене прооперували, заберіть мене додому…»
Марія не вагалася ні секунди: вона зібрала найнеобхідніше й рушила в дорогу, яка вела в невідомість.
Шлях жінки на окуповану територію був не просто довгим, а нестерпно важким. Усюди чатувала небезпека: озброєні люди на блокпостах влаштовували ретельні перевірки.
Водій автобуса, який із Курахового прямував до Донецька, дізнавшись трагічну та неймовірну історію матері, яка їде визволяти сина, не залишився осторонь. Він допоміг Марії обминути перевірку документів «Cидіть біля мене, вдавайте, що нічого не боїтеся. Розмовляйте зі мною, жартуйте», — порадив він жінці.
— Чужа людина ризикувала разом зі мною життям, — згадувала Марія Панасюк. — І це додавало віри, що Бог мене веде цим мученицьким шляхом.
Насилу долаючи страх і виснаження, Марія все ж дісталася до донецької лікарні, але там зустріли її озброєні бойовики. Прямо і безстрашно сказала їм, що приїхала до свого сина — українського військовополоненого. Вони не чекали такої відчайдушної сміливості, та все ж не пустили матір до тяжкопораненого десантника. Серце Марії розривалося від болю: вона була так близько до свого Андрійка, але не змогла побачити його.
Уже наступного дня, попри смертельні погрози, Марії вдалося зустрітися з лікарем, який оперував Андрія. Той розповів, що медикам вдалося зробити все можливе і неможливе, аби врятувати хлопця. Однак над ним нависла інша загроза — бойовики уже намагалися силою забрати пораненого військовополоненого. А без належного догляду, медикаментів Андрій не виживе.
Марію охопив відчай, адже кожна хвилина могла стати для її сина останньою. Вона вирішила піти до бойовиків й запропонувати їм обмін: нехай забирають, катують її, але залишать дитину в спокої.
Великі сірі ворота відчинилися, і жінка зайшла на подвіря, а потім переступила поріг похмурої пятиповерхової будівлі колишнього СБУ. Це було справжнє пекло на землі, де закони цивілізованого світу уже не діяли. «Я думала, що звідти вже ніколи не зможу повернутися, — з жахом згадує Марія. — Чула, і не раз, зойки, крики, стогін наших солдатів, яких там тяжко катували”.
На жінку чекали виснажливі, нескінченні допити. Навколо сиділи не лише озброєні бойовики, а так звані журналісти. Вони намагалися повісити на її тяжкопораненого сина всі можливі й неможливі гріхи. Сиплючи погрозами й прокльонами, шукали винних, але натрапили на незламну стіну материнської мужності.
Не раз Марія подумки прощалися з життям, втрачаючи надію, що побачить сина. Проте доля, що так жорстоко випробовувала серце матері, все ж виявилася до неї прихильною. Місцеві журналісти прагнучи сенсаційного продовження свого сюжету, зажадали, аби бойовики віддали тяжкопораненого Андрія матері.
Коли Марію вели у палату до сина, двоє місцевих жінок накинулися на неї, одна штовхнула її, а інша схопила за волосся. Вони сипали в слід прокльонами, лаялися та обурювалися: цих бандерівців треба не лікувати, а вбивати. Та й бойовики теж лютували, коли заговорили про умови обміну. Вони були ладні негайно знищити українку разом із сином-воїном. «Ти впевнена, що доїдеш до своєї України?» — кинув їхній ватажок.
І ці слова ледь не стали пророчими. Автобус, на якому поверталася Марія із сином та пораненими бійцями, натрапив на ворожу розтяжку і спалахнув. Жінка не розгубилася, а разом із медбратом кинулася на допомогу. Хоча руки у неї були посічені склом, однак продовжувала витягувати поранених у придорожні соняшники. Адже в цей час ще розпочався ворожий обстріл.
На щастя, з найближчого українського блокпоста надійшла допомога. «Нас доправили гелікоптером до польового шпиталю в Запоріжжі. Андрія відразу забрали в операційний намет. Чула, як він кричав, а я сама весь час молилася»…
Минули роки і життя почало повертати своє. Після тривалого лікування й реабілітації Андрій одужав, та все ж у тілі залишилися осколки. Нині він працює на Хмельницькій АЕС. Андрій зустрів свою долю та справжнє кохання — Богдану. Вони щасливі разом і виховують сина-школяра.
А Марія Панасюк продовжує працювати в дошкільному закладі й щиро радіє за Андрія. Однак за Івана її серце повсякчас тривожиться, адже він надалі служить у війську.
Не заради нагород — хоча згодом Марія Панасюк отримала почесну церковну відзнаку, а заради безмежної любові до свого сина ця незламна українка витримала довгих сім днів у ворожому полоні. Вони стали для неї справжніми сімома колами пекла, які мужньо пройшла, аби повернути свого Андрія додому. Зрештою, материнська любов Марії Панасюк виявилася сильнішою за смерть, полон та війну.