Зима на порозі, війна за порогом…
Вівторок, 20 жовтня, став 1700-м днем повномасштабної війни росії проти України. Агов, адепти «двох-трьох тижнів», де ви? Як вам спиться в теплих ліжках і що сниться на мяких подушках?
Не муляють боки ваші колишні обнадійливі пророцтва? Напевно, почуваєтеся краще, ніж більшість українців, які живуть під безперервними нальотами дронів і ракет та виттям сирен повітряної тривоги. І вже точно значно комфортніше, ніж наші хлопці й дівчата на фронті — у сирих і холодних бліндажах та окопах.
Але навіть там, у бліндажах та окопах, тепер лунає… «Вівальді». Щоправда, йдеться не зовсім про музику геніального італійського композитора Антоніо Вівальді, а про однойменну наступальну операцію Третього армійського корпусу. Її результати вражають: за даними військових, українські захисники повернули під контроль 277 квадратних кілометрів території та завдали російським окупантам значних втрат. Операція також допомогла стабілізувати фронт на ділянці відповідальності корпусу, зберегти важливі логістичні шляхи, зірвати плани ворога щодо прориву в тил Словянсько-Краматорської агломерації та послабити тиск на інших напрямках.
Тож тепер окупантам при згадці про славетного італійського композитора, мабуть, вчуватиметься не його витон- чена музика, а похмурі акорди похоронного маршу Фредеріка Шопена. Хоча краще б над могилами нелюдів байдуже каркали самі лише ворони…
Та війна давно точиться не тільки на лінії фронту. Це ще й боротьба за світло й тепло в оселях, за безпеку наших міст, за міжнародну підтримку та за право українців самостійно визначати власне майбутнє. Події останнього тижня вкотре засвідчили, як тісно переплелися військові, енергетичні й дипломатичні виклики, що постали перед Україною напередодні зими. І якщо на фронті долю боїв вирішують передусім мужність воїнів, їхня майстерність та наявність зброї, то в тилу не менш важливими стають захищеність критичної інфраструктури.
Однією з найболючіших тем тижня стали російські ракетно-дронові удари по українських містах та енергетичній інфраструктурі, які призвели до людських жертв, поранень і масштабних перебоїв з електропостачанням. За інформацією Міністерства енергетики, 16 жовтня через російські удари без електрики залишився понад мільйон споживачів. А 19 жовтня ворог знову атакував енергетичні обєкти, спричинивши знеструмлення значної кількості споживачів, зокрема і на Хмельниччині.
Удари по енергетиці напередодні холодів — це не просто пошкодження дорогого обладнання чи чергові цифри у зведеннях. Це загроза нормальному функціонуванню лікарень, шкіл, підприємств, транспорту, водопостачання та систем опалення. Це ризик залишити людей без світла, тепла й води саме тоді, коли вони найбільше цього потребуватимуть.
І ось тепер відбувається саме те, про що чиновники з високих кабінетів гучно попереджали ще на початку літа. Але що реально зроблено, аби протистояти цілком передбачуваним діям ворога? Наскільки надійно захищені критичні обєкти? Ці запитання потребують не чергових заспокійливих заяв, а конкретних відповідей.
За кожною знеструмленою вулицею чи будинком стоять люди, яким потрібно працювати, навчатися, лікуватися, готувати їжу та дбати про дітей. Тому ситуація в енергетиці — це не лише господарська проблема, а й важлива складова обороноздатності держави.
Не менш напруженою виявилася міжнародна складова. Президент Володимир Зеленський продовжив переговори із західними партнерами, намагаючись домогтися необхідної військової допомоги та передусім посилення протиповітряної оборони. Особливе занепокоєння викликають затримки з передаванням Україні американських ракет-перехоплювачів для систем Patriot, закупівлю яких фінансують європейські партнери. Українська сторона також порушує питання про своєчасне отримання розвідувальної інформації, необхідної для попередження про балістичні удари та організації протидії повітряним атакам.
На тлі цих обставин особливо гостро сприймаються дії адміністрації Дональда Трампа, яка демонструє готовність шукати порозуміння з москвою, водночас висуваючи претензії до Києва. На жаль, ця ситуація виявилася водночас і драматичною, і показовою. Держава, яка відмовилася від ядерного арсеналу, покладаючись, зокрема, на запевнення, зафіксовані в Будапештському меморандумі, змушена роками боронити свою незалежність від ядерної держави-агресора.
І це в ситуації, коли і кремлівський дід, і господар Білого дому відкрито заявляють, що мають намір зустрітися з очільником Китаю, аби нарешті вирішити долю України (змусити до капітуляції), звичайно ж, без України. Хочеться сподіватися, що хоч Велика Британія дотримається обіцяної підтримки, публічні запевнення у якій отримав під час візиту до Лондона український президент. Британці тоді оголосили про пакет військової допомоги на 45 мільйонів фунтів стерлінгів, зокрема для посилення протиповітряної оборони. Зрозуміло, що виконання цієї обіцянки набуває особливого значення на тлі постійних російських атак.
Сам факт таких зустрічей важливий. Проте дипломатичні зусилля матимуть справжню вагу лише тоді, коли дадуть відчутний результат. Бо словами не збити ані «Шахед», ані балістичну ракету. Не зупинити ними й російський наступ. Україні потрібні зброя та боєприпаси, системи ППО і ракети до них, розвідувальна інформація, фінансова підтримка та чіткі гарантії того, що допомога надходитиме вчасно.
За роки великої війни ми почули й побачили стільки міжнародних заяв, урочистих підписань та запевнень у солідарності, що ними, як кажуть, можна греблі гатити. Але справжньої ваги всі ці слова і документи набувають лише тоді, коли перетворюються на конкретні дії, здатні захистити Україну та її громадян. Бо кожне зволікання має свою ціну, і найстрашніше те, що нерідко її сплачують людськими життям.
