Нелюбий зять

ГУМОРЕСКА

 

Зоя Миколаївна була жінкою владною і прямою, тому на життя дивилася з табуретки власного досвіду. І на тій табуретці, схоже, для її чоловіка Петра Петровича місця не знайшлося, тому він якось непомітно загубився серед побутових негараздів та постійного безгрошівя, хоч у нього завжди чомусь було аж три гаманці. Мабуть, саме тому вона постійно повторювала, що зятя свого ще в очі не бачила, але вже його не любить. А вміла вона говорити так, що кожне слово залишало слід. І байдуже, що її дочка Тетяна ще й не думала про заміжжя, бо на своє життя вона мала свої плани.

Вона з раннього дитинства добре знала всі відтінки маминої нелюбові до невиданого ще зятя, але звично кивала головою, не вступаючи в дискусії з матірю, й жодного разу в житті не вимовила вголос слово «зять», вважаючи його найсуворішим для себе табу. Та й що то за така важлива мамина цяця — зять, вона, коли підросла, дізналася не з чиїхось слів, а з тлумачного словника.

Та час швидкоплинний — Тетяна закінчила університет, влаштувалася на роботу за спеціальністю, але продовжувала жити з мамою, регулярно вислуховуючи мантру про нелюбов до майбутнього зятя, а заодно і про нікчемність та нездалість сучасних чоловіків. Зоя Миколаївна була така впевнена у правильному вихованні дочки, що навіть не цікавилася, чи є у неї хлопець і з ким вона проводить вечори? А даремно.

…Тетяна прийшла з роботи весела і з тортиком та двома пакетами смаколиків. Не давши матері навіть миті для запитання, яке у них випало свято, вона з порога вигукнула:

— Мамо, у мене дві новини: одна краща за іншу…

Зоя Миколаївна лише скептично хмикнула, бо вже давно нічому не дивувалася, а тим більше не раділа:

— І де це ти зуміла зірвати такий новинний джекпот?

Донька у відповідь лише посміхнулася:

— Я сама його сотворила. То з якої розпочнемо — з кращої чи ще кращої?

— Ну, давай уже з кращої, а ще кращу залишимо на десерт, — розважливо мовила Зоя Миколаївна, зручніше умощуючись на дивані: нога на ногу, спина як у кішки перед стрибком.

— Я маю тебе привітати з тим, що у тебе ніколи не буде зятя, — урочисто виголосила Тетяна і знову щиро посміхнулася.

Зоя Миколаївна чекала чого завгодно, але тільки не такої новини. Вона від несподіванки навіть розгубилася і сиділа з міцно стиснутими губами.

— Ти це серйозно? Як це у мене не буде зятя?

— А так — не буде і все. Я вирішила ніколи заміж не виходити, аби позбавити тебе нелюбові до нього…

Зоя Миколаївна здивовано дивилася на дочку і навіть чомусь почала ворушити губами, нічого при цьому не кажучи. Вона не могла второпати, що відбувається. А коли трохи оговталася, то промовила:

— Про яку нелюбов ти говориш?

— Як про яку? Про твою нелюбов до зятя, про яку говориш з того часу, як я себе памятаю. І тому й вирішила, що ми завжди будемо з тобою удвох жити — спокійно і в своє задоволення. Правда, я добре придумала?

— Ну, не знаю, не знаю, — спантеличено промовила Зоя Миколаївна. А щоб мати якийсь час на роздуми, продовжила. — А яка друга новина?

— А друга взагалі приголомшлива, — вигукнула Тетяна. — Я — вагітна, і ти скоро станеш бабусею…

Зоя Миколаївна навіщось полізла рукою до кишені халата, намацуючи там ліки, які постійно носила з собою, але ніколи не приймала.

— Якщо ти вирішила так зі мною пожартувати, то це погана ідея, — тихо промовила вона і засунула руку вже до другої кишені, де у неї завжди був носовичок.

— Це не жарт, а правда і я збираюся народити цю дитину, — спокійно промовила Тетяна та поглянула на двері, ніби когось чекаючи.

— Стривай, стривай, — спохопилася Зоя Миколаївна. — Якщо ти не збираєшся заміж, якщо у мене не буде зятя, то хто ж тоді батько дитини?

— А немає у неї батька і не буде, — весело відказала донька і безтурботно засміялася.

— Як це в дитини не буде батька? — з обуренням вигукнула Зоя Миколаївна. — Він що не радий цій дитині?

Тетяна на мить замислилася, ніби відшукуючи потрібні слова.

— Радий. І навіть запропонував мені стати його дружиною. Але я відмовила, памятаючи, що ти його вже здавна не любиш.

Зоя Миколаївна нарешті вкинула до рота пігулку, скривилася від її неприємного смаку і вигукнула:

— Так я ж його ще ні разу не бачила. А раптом він мені сподобається?

— Зять? Тобі? Сподобається? — здивовано запитала, карбуючи кожне слово Тетяна. — Ні, цього бути не може. Ти ж мене муштрувала, що вже зятя не любиш ще з того віку, коли я не знала, хто це такий. А тепер раптом у тобі спалахне до нього любов? Не вірю!

Зоя Миколаївна, здається, навіть дихати перестала, і лише ошаліло дивилася на доньку. Вона хотіла ще щось сказати, але слова не знаходили місця між гордістю й приниженням.

— Але ж він батько твоєї дитини, — майже пошепотіла вона через якийсь час.

— Саме так, — підтвердила дочка. — А ще твій майбутній… зять, якого ти вже стільки років не любиш.

Зоя Миколаївна спересердя виплюнула пігулку і вигукнула.

— Ти не можеш позбавити дитину батька!

— Навіть так? — запитала Тетяна. — Тоді пообіцяй, що ти ніколи і словом не прохопишся, що ти його вже з мого дитинства не любиш.

Зоя Миколаївна враз розсердилася і з обуренням запитала:

— А чому це ти мені ставиш свої умови?

Тетяна аж засвітилася від задоволення:

— Бо він з хвилини на хвилину постукає у наші двері, щоб познайомитися із тобою, і я маю вирішити, впускати його чи ні…

Зоя Миколаївна так прудко схопилася з дивана, що й сама собі здивувалася:

— І ти мені тільки тепер про це кажеш? — вигукнула так, що навіть задзвеніло скло у півстолітньому серванті. — Ану марш на кухню накривати на стіл, поки я одягну свою найкращу сукню.

Але Тетяна лише розгублено стояла посеред сяючої тиші кімнати, не знаючи, сміятися їй чи плакати, бо відчувала, що хвилину тому вдало «перепрошила» реальність і тепер її плечі були вільними від ваги давніх материних слів…