«Якщо не ми, то хто вас захищатиме?..»
Не плач, матусю, більше не болить,
Мандруємо незнаними шляхами.
У нас тут небо в променях горить
І вишите у золоті зірками.
Не плач, рідненька! Ну хіба я знав,
Що з вами так я рано попрощаюсь…
Я ще не долітав, не доказав,
Мене ще мало звали так коханим.
Не плач, матусю. Висуши сльозу.
Час зарубцює цю глибоку рану.
До тебе краплею на руку упаду
І сонцем усміхнуся вранці-рано.
Не плач, рідненька. Обнімаю ще,
Твої я руки ніжно поцілую.
Я забираю весь твій біль і щем
І памяттю своєю полікую.
Багатьом матерям сьогодні можна присвятити ці слова. Старенькі й молодші, вони оплакують своїх синів, які поклали голови за нас, за свободу та незалежність України. Серед них — Альона Михайлівна, мама Юрка Карчкова.
Чотири роки вона живе спогадами, переглядаючи фотографії, перечитуючи повідомлення від сина, які знає напамять, але повертається до них знову й знову. Чотири роки його немає серед живих, адже 10 вересня 2022 року він загинув поблизу населеного пункту Любомирівка Вітовського району Миколаївської області. Юркові було всього 20 років…
Він завжди був першим: першим сином у мами, першим онуком у бабусі, першим племінником у тітки Лариси. У родині його так і називали — Перший. У його вихованні багато допомагали мамині батьки та сестра. Юрко став промінчиком світла, який зігрівав серця всіх, хто його оточував.
Мама працювала, а дідусь і бабуся завжди були поруч: допомагали пізнавати світ, захищали, оберігали, привчали до посильної праці. Ще мав вірну подружку — тітку Ларису, з якою ділився всіма проблемами, таємницями та сокровенним. Інколи казав: «Мама — то є мама, а Лариса — то моя подружка». А для неї він був племінником, другом, похресником, навіть сином…
Коли Юркові виповнилося 11 років, народився його брат Михайлик, якого він дуже любив.
У дитинстві в Юрка було багато мрій. Спочатку він хотів бути пожежником, потім — поліцейським, згодом ще кимось. Та коли за плечима залишився 9-й клас, вирішив стати кухарем. Проте щось не склалося, і хлопець вступив до ДНЗ «Хмельницький центр професійно-технічної освіти сфери послуг», де готували пекарів, кондитерів і тісторобів. Вдома також інколи щось готував. Намагався бути схожим на бабусю, яка все життя працювала на Красилівському хлібокомбінаті.
Коли в училищі опанував секрети дріжджового тіста, вирішив вдома спекти рогалики. Звичайно, вони вийшли не зовсім досконалими, проте хлопця всі хвалили.
У 18 років отримав повістку в армію, але за станом здоровя не пройшов медичну комісію. Через рік — наступна повістка, і 31 травня 2021 року хлопця проводжали на службу.
Йому сподобалася військова справа, він подружився з багатьма хлопцями. Тут дізнався, що контрактників після завершення строку служби без вступних іспитів зараховують на навчання до військових училищ. Тому виявив бажання «йти на контракт». І хоча родичі просили не підписувати документів, зачекати ще рік-другий, подорослішати, хлопець 5 серпня 2021 року підписав контракт.
Мама хвилювалася, аби сина не відправили в зону АТО/ООС, і хоча її заспокоювали, переконували, що вона дарма хвилюється, тривога не минала.
Юрій навчався у Львові, де під керівництвом британських інструкторів опанував розвідувальну справу і згодом став розвідником-навідником. Новий 2022 рік зустрів у колі рідних, а в перших числах січня повернувся до частини.
Незабаром їх направили в Херсонську область, а на початку лютого — на полігон поблизу Олешківських пісків (м. Олешки Херсонської обл.).
А потім настав день 24 лютого 2022 року, коли розпочалася повномасштабна війна. Протягом перших кількох днів ворог захопив кілька найбільших міст Херсонщини, серед яких були й Олешки. Молодих і необстріляних бійців встигли вивести за межі бойових дій і перевели в Миколаївську область.
Юрко, який за короткий проміжок часу встиг побачити чимало, з мамою новинами не ділився: «Мамо, памятаєш приказку: менше знаєш — міцніше спиш!» — любив повторювати.
Альона Михайлівна знала лише те, що на добу син йшов на завдання, а наступні 24 години їм давали на відпочинок. Син завжди попереджав: «Вимкнений телефон — я на завданні. Повернуся — зателефоную. Не переживай, усе буде добре!» А ще часто повторював: «Якщо не ми, то хто вас захищатиме?»
Остання зустріч із рідними відбулася на початку серпня 2022 року, коли Юрко супроводжував тіло загиблого побратима до Жмеринки. Тоді його відпустили на кілька днів додому. І приїхав не один — привіз свою наречену Уляну.
— Мамо, ти не переживай, я скоро у відпустку надовше приїду…
У пятницю, 9 вересня, Альона Михайлівна востаннє розмовляла з сином, востаннє чула його голос. А наступного дня його не стало. Вона ще не знала про це, чекала дзвінка, а його все не було. Мама намагалася заспокоїти себе думкою, що син десь затримався, що немає звязку… Про найгірше не думалося.
Альона Михайлівна згадує: «У понеділок, 12 вересня, ми з чоловіком пішли в магазин. Мені зателефонувала сестра і сказала, щоб я негайно повернулася додому. Біля наших воріт стояли автівки військкомату та швидкої допомоги. Сестра плаче, мама голосить, біля них лікар порається… Я все зрозуміла…»
У четвер, 15 вересня, все місто вийшло на вулиці, щоб провести в останню дорогу 20-річного Юрія Карчкова.
Хлопці, які супроводжували тіло, чимало розповіли мамі про сина. Він був наймолодшим серед них, але ніколи не ховався за чиїсь спини. Старші побратими, які воювали в АТО, просили: «Не йди попереду, бо ще молодий», проте він звик бути Першим!
У свій останній бій він міг не йти — піднялася температура, проте не залишився, пішов із хлопцями. У тому бою загинув лише він. Хлопці, які виносили Юру з поля бою, ще сподівалися, що він тільки поранений, що в шпиталі його врятують, проте рани були несумісні з життям.
Чотири роки минуло, як немає серед живих щирого, доброго хлопця, якому доля відміряла всього 20 років земного життя. Ніколи більше він не переступить порогу батьківської хати, не обійме мама свого синочка, не почує його голосу, не побачить весілля, не бавитиме онуків. Вони зустрічаються тільки на його могилі, де спочиває юнак, який ще не натішився життям, але віддав його, щоб жили інші…
