«…Він кров’ю тебе захищав, Україно!»
Війна — то руїни, горе і сльози матерів, дітей, які стали сиротами. То чиєсь життя, віддане за свободу, за волю і незалежність рідної країни…
П’ять років тому на війні обірвалося життя 55-річного Віктора Степановича Пасєки, котрий загинув за чотири місяці до закінчення строку контрактної служби…
Доля була до нього не надто ласкавою, бо на його життєвому шляху випало чимало сумних подій, клопотів, проблем.
Народився 8 червня 1965 року в сім’ї колгоспників Степана Трохимовича та Клавдії Михайлівни Пасєків. Коли йому виповнилося два роки, не стало мами. За якийсь час сестричок влаштували в інтернат, а ним стали опікуватися родичі.
Дитинство й шкільні роки провів у рідному селі Мончинці, що на Красилівщині. Тут закінчив школу й вступив на навчання до Чорноострівського профтехучилища (зараз професійний аграрний ліцей). Згодом його призвали в армію.
Швидко пролетіли роки служби і ось Віктор — змужнілим чоловіком повернувся додому. Він завжди прагнув бути самостійним, відповідальним, сильним, тому став навчатися на курсах водіїв тролейбусів, після закінчення яких у 1987 році почав працювати водієм тролейбуса 2 класу в комунальному підприємстві «Хмельницькелектротранс». Одружився, виховував донечку Олюню, як лагідно він її називав. Часто приїжджав у рідне село, допомагав сестрі по господарству, не цурався будь-якої роботи.
Пролетіли роки. Ось і донечка стала на весільний рушничок. Дочекався двох онуків — Артемка та Владика… Ото й уся біографія.
12 вересня 2018 року підписав контракт і пішов добровольцем захищати Україну. Рідним розповідав, що був командиром бойової машини — командиром відділення другої гірсько-штурмової роти.
Учасник Операції Об’єднаних Сил на території Донецької та Луганської областей з 2018 року. Спочатку мінометником, згодом — командиром відділення. Молодший сержант.
Взимку 2021 року Віктору Степановичу надали відпустку. На Різдво востаннє побачилися із сестрою Галиною, донькою Олюнею, внуками.
«Віктор Степанович служив у нашому взводі. До того він був у мінометній батареї, — розповів головний сержант 3-го гірсько-штурмового взводу Денис. — Багатьом з нас за віком і життєвим досвідом він був як батько, тому й кликали ми його — дядя Вітя. Це прекрасна, добра й чуйна людина. Дуже любив своїх онуків, дочку, постійно про них розповідав, як з ними бавився, як вони бігли, летіли, падали в обійми, зустрічаючи дідуся. Завжди першим проявляв розумну ініціативу в усьому. Я кажу йому: «Дядь Вітя, вам вже 55, є молоді хлопці, їм простіше буде справитись». А він мені: «Ти на мій вік не дивись. Ми всі тут разом — команда. Я на світі прожив трохи більше вашого, тому, як, де і що зробити знаю і вмію добре». Він бігав, стрибав, був дуже витривалим: у свої 55 міг дати фору 20-річним! В останній свій день він приготував на наш взвод смачний український борщ, та сам його так і не скуштував. У серпні 2021 планував звільнятися, хотів бути біля внуків Артема і Владислава, бачити, як вони ростуть і мужніють…»
У свій останній день життя, 18 березня, близько 11 години зателефонував дочці. Був веселим, жартував, запитував про внуків, родичів…
Уже пізніше вони дізналися про подробиці бою, який став для Віктора останнім. 18 березня близько 12-ї години дня, ворог відкрив вогонь з боку окупованого міста Горлівка по позиціях взводного опорного пункту поблизу населеного пункту Південне із застосуванням великокаліберних кулеметів, гранатометів, мінометів. Віктор отримав смертельне кульове поранення в голову поблизу шахти «Південна», що в околицях смт Південне Бахмутського району Донецької області.
В останню дорогу Віктора Пасєку проводжали в третю неділю березня, в день його професійного свята. Багато років відзначав його і Віктор Степанович. Можливо, того дня він приймав би вітання і від своїх побратимів, родичів і друзів…
…Кажуть, коли помирає людина — на небі гасне зірка. Коли помирає добра людина, світ стає біднішим на одну добру душу. Про доброту, щирість, справедливість Віктора Степановича мовить той факт, що проводжали його в останню дорогу не лише родичі. Серед тих, хто прийшов до хмельницького будинку ритуальних подій, були керівники та жителі Красилівської й Хмельницької громад, бойові побратими, представники оперативного командування «Захід», керівники Хмельницького гарнізону, працівники комунального підприємства «Хмельницькелектротранс», члени патріотичних та громадських організацій, волонтери…
Командувач військ оперативного командування «Захід» Сергій Шаптала від імені головнокомандуючого ЗС України вручив дочці загиблого грамоту пошани та скорботи.
Поховали загиблого військовослужбовця на Алеї Слави, що на кладовищі у мікрорайоні Ракове.
Указом Президента Україні №149/2021 від 7 квітня 2021 року «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» — нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Рішенням сесії Хмельницької міської ради Пасєці Віктору Степановичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницького» (посмертно).
Віктора Пасєку пам’ятають. За ним досі тужать донька та онуки. Сестра, Галина Степанівна, яка живе в Мончинцях, й досі у свята поглядає на дорогу: чи не йде від зупинки брат і, важко зітхнувши, повертається до хати. Брат пішов туди, звідки не повертаються…
Але Герої не вмирають! Вони просто перестають бути поряд…
