Щемлива зустріч через 25 років
Петро зростав без батька. Коли йому виповнилося три роки, важка хвороба забрала найдорожчу для хлопчика людину. Тож у малолітті довелося йому пізнати присмак сирітського окрайця. Мати привчила сина цінувати тяжку селянську працю, копійку, зароблену в поті чола, і людей. У школі навчався на відмінно, був гарним спортсменом. На канікулах призвичаївся до нелегкого селянського ремесла: зачищав пожнив’я, скиртував солому. Ненька найбільше хотіла, аби син здобув належну освіту. Отож по закінченні восьмирічки, вступив до сільськогосподарського технікуму. Відшуміли студентські роки, й Петро отримав диплом спеціаліста сільського господарства та повістку з райвійськкомату.
…Буяла весна. Рідне Петрове село Веселе купалося в зелені садів. Юнак милувався його природою. На вечірку приїхала з райцентру і його дівчина Надійка, котра навчалась в педучилищі. А коли рано-вранці проводжали усією громадою, прощатися з селом було дуже важко, бо все тут рідне, близьке, дороге…
Служба для Петра розпочалася з навчального підрозділу. Привчений змалечку до нелегкої праці, він швидко звик до армійських буднів і завершив вишкіл на «відмінно». У званні молодшого сержанта був направлений для подальшого проходження служби в бойову частину. Хтозна, як би склалася доля Петра, якби не трагічний випадок, який зламав усе його життя. Під час служби так звані «старики», або ще «дембелі», постійно знущалися над молодшими солдатами, примушуючи їх позачергово мити підлогу, чистити їхнє взуття, будили серед ночі тощо. Петро не зміг переносити знущання над друзями. Неодноразово доповідав про ці неподобства старшині підрозділу, командирам, але ті ніяк не реагували.
І, як кажуть, вдарив грім. Одного разу в караулі Петро не витримав образи, вистрелив в одного з тих «дембелів», завдавши йому смертельного поранення. Про «НП», яка сталася у військовому підрозділі, стало відомо в Міністерстві оборони… У багатьох командирів полетіли погони, а Петра військовий трибунал засудив на 12 років позбавлення волі в колонії посиленого режиму. То були найважчі роки у його житті. Він часто задумувався: що наробив, навіщо вкоротив життя людині?
День минав у колонії, наче рік. Була тільки одна втіха, коли отримував листи від матері, Надійки, які підтримували його, надихали на життя…
Якось він написав листа коханій, що хоче з нею одружитися. Коли отримав листа-згоду, звернувся до начальника загону. Той уважно вислухав і сказав:
– Я пораджусь з керівництвом й повідомлю тебе. А загалом, схвалюю твій вчинок.
…Недільний день видався гарним. Хоч сонячне проміння не потрапляло до камери, де перебував Петро, проте настрій у нього був піднесений, адже до виправної колонії приїхала працівниця відділу реєстрації актів цивільного стану, яка зареєструвала шлюб Петра і Надійки. Молоді обмінялися обручками, їм надали дві доби на побачення. А далі кохана поїхала до своєї сільської школи, а її суджений залишився відбувати покарання.
Відтоді чимало води спливло у річці, яка протікала неподалік виправної колонії. У Петра та Надії народився син. Назвали його Василем. Весь у батька – роботящий, відмінно навчався. Гарний спортсмен, став добрим помічником для матері. Петро з нетерпінням чекав листів від Надійки, яка розповідала про себе скупо, а здебільшого – про сина. Мати Петрова пішла у вічність. Її могилою опікувалася його дружина. Коли Василю виповнилося 10 років, Надійка благала у листі чоловіка, аби після завершення терміну ув’язнення не повертався додому, бо сільські діти обзивають Васю сином зека, котрий убив людину: «Прошу тебе, не каліч дитину, йому дуже важко, забудь про нас. Вибач. Так буде краще».
…Після ув’язнення Петро поїхав на лісоповали Сибіру. Там працював від зорі до зорі, а гроші, які заробляв, пересилав для сина, не вказуючи зворотної адреси. Він хотів, аби синова доля була кращою і він здобув гарну освіту. Василь закінчив з відзнакою сільськогосподарський інститут, працював агрономом у місцевому колгоспі, а затим односельці обрали його головою колгоспу. Невдовзі висунули на посаду голови райдержадміністрації. Одружився, виховував доньку і сина. Надія жила сама, хоч чимало бажаючих було одружитися з нею. Пізніше розповіла сину про долю батька. Вибачалась, що не могла це зробити раніше. Вирішив Василь розшукати батька.
…Минуло 25 років. Автобус зупинився на околиці села. Гарно одягнений чоловік вийшов з нього і попрямував до оселі Надії. Коли побачив господиню, йому потемніло в очах. Потім, набравшись сил, мовив:
– Надійко, це я, Петро!
Дружина підійшла до нього. В обох потекли сльози. Наразі підбігли до них Василь з дружиною, внуки. Радість вихлюпувала з їхніх сердець. Нарешті відбулася зустріч – дружини, дітей, онуків з чоловіком, батьком, дідусем.
…Не минуло й пів року, а Петро в 2014 році пішов у військкомат і попросився в АТО добровольцем. Два роки воював з російськими окупантами командиром відділення, старшим сержантом. Під час бойового завдання загинув за Україну. Відзначений багатьма урядовими нагородами.
Фото ілюстративне, з інтернет-джерел.
