За покликом долі
Ми поверталися з тактичних занять. Підбадьоруючи моряків, крокував поруч зі мною наш фельдшер Анатолій. Щирий, доброзичливий, він завжди розділяв з однополчанами і радощі, і труднощі військових буднів. А ще мій друг ділився сокровенним: мовляв, звільнившись у запас, вступить до медінституту.
З раннього дитинства спізнав гіркоту сирітства — батьки загинули в автомобільній аварії. Тож виховувався у дитбудинку, а по закінченні восьми класів продовжив навчання у мед- училищі і з дипломом фельдшера був призваний на флотську службу. Єдина втіха і розрада Анатолія — тітка Мотря, котра наодинці коротала вік у віддаленому селі і всім серцем горнулася до племінника.
Зрештою, збулася його мрія — він став студентом лікувального факультету. І так склалося, що мені також випало навчатися в місті студентської молодості друга. Анатолій познайомив мене зі своєю коханою дів- чиною Людмилою — студенткою педіатричного факультету того ж медінституту.
Відшуміли студентські роки: він отримав направлення до хірургічного відділення обласної клінічної лікарні, а його Людмила — до міської дитячої. Невдовзі молодята стали на весільний рушник.
Анатолій незабаром отримав посаду головного хірурга області, а потім — заступника завідувача обласного відділу охорони здоров’я. Він блискуче захистив кандидатську дисертацію, а Людмила народила двох синів — Андрія та Сергійка. Батьки тішилися дітьми.
Аж тут раптом новий поворот долі: Анатолія направили головним хірургом одного з військових шпиталів в Афганістані. Я не раз навідував Людмилу, намагаючись хоч якось її розрадити. Ми по кілька разів перечитували й без того зачитані коротенькі вісточки з далекого Афганістану.
Молитви тітки Мотрі і дружини таки вберегли його від кулі. У родинному колі відсвяткували повернення друга з афганської війни. І після цього не переривалися наші дружні взаємини. В одній із телефонних розмов зрозумів: в Анатолія не все ладиться у родині. Тож вирішив провідати друга без попередження. Завітавши до його робочого кабінету, чесно кажучи, здивувався: в кутку стояла чималенька валіза з речами, а за столом… Анатолій із втомленим землистим обличчям, а на чолі, впалих щоках побільшало глибоких зморшок. А в очах якась сіра спустошеність, байдужість і зневіра…
— Останній день на роботі, — скрушно зітхнув друг. — Залишаю місто, престижну роботу і переїжджаю до рідного села, до тітки Мотрі. Там уже чекають на мене клопоти головного лікаря дільничної лікарні. Прогуляємося, і я тобі все розповім…
— Посада заступника начальника обласного управління охорони здоров’я така клопітна, що словами не передати, — зітхнув Анатолій. — Будівництво сільських лікарень, амбулаторій, ФАПів, їх облаштування медичним обладнанням, пошук фахівців… Щодня доводилося крутитися, як білка в колесі. І в будні, і в вихідні. А це не подобалося Людмилі, котра влаштовувала скандали, писала листи до різних інстанцій, звинувачуючи мене в аморальщині. Підключила і своїх батьків. Налаштувала проти мене синів. Словом, життя стало нестерпним. Уже пів року мешкаю в гуртожитку. Якось викликав мене у «велику хату» куратор медицини, з котрим, до речі, були в Афгані: «Вибач, Анатолію Михайловичу, — каже. — Знаю тебе як порядну людину, гарного фахівця, але ж нічим не можу зарадити — далеко зайшло. Не з того тіста твоя Людмила. Я переговорив з одним із районних керівників і він пообіцяв влаштувати тебе завідувачем хірургічного відділення райлікарні». Я відмовився від цієї пропозиції, мотивуючи тим, що не можу залишатися в місті…
Відтоді чимало води спливло. Сільською толокою реконструювали дільничну лікарню, а коштами, будівельними матеріалами підсобило місцеве агроформування. Турботами Анатолія Михайловича підібрався відданий справі колектив медпрацівників.
Непередбачувані й житейські стежки: Людмила вийшла заміж за Анатолієвого дитбудинківського товариша, котрий учителював в одній зі шкіл обласного центру. Невдовзі вона народила синочка Іванка. Та невблаганний час забрав у засвіти Людмилиних батьків і тітку Мотрю. На місці її хати збудував Анатолій сучасний котедж. А головне — він порозумівся з дітьми: Андрій навчався на четвертому курсі медінституту, а Сергій — на першому. Проводили сини канікули у батьковому селі. Анатолій більше не одружився.
Коли, повертаючись з дачі, в автомобільній аварії загинули Людмила й Микола, то діти вирішили поховати їх на цвинтарі в батьковому селі…
* * *
Промайнули десятки років. Андрій та Сергій стали лікарями-хірургами, кандидатами медичних наук. Їх шляхом пішов і наймолодший прийомний син Анатолія — Іван. А на базі дільничної лікарні, яку очолював Анатолій Іванович, створили амбулаторію сімейної медицини з денним стаціонаром.
У 2014 році Анатолій пішов в АТО добровольцем. Понад три роки служив військовим лікарем-хірургом, аж поки не отримав важке поранення і йому ампутували праву ногу. Амбулаторію ж очолив старший син Андрій. А на війні продовжують батькову справу лікарі Сергій та Іван.
Фото ілюстративне з інтернет-джерел.
