Все прогнозовано і передбачувано
Свою диявольську передперемовну традицію кремль не порушив і цього разу. Але тепер напередодні другого туру тристоронніх переговорів в Абу-Дабі агресор перейшов чергову межу підлості і жорстокості, завдавши удару по підстанціях ядерних обʼєктів, що призвело до критичної ситуації у передачі електроенергії із заходу на схід, та тривалої її відсутності, у тому числі й на Хмельниччині, адже персонал АЕС змушений був знизити їхню потужність, а один із енергоблоків взагалі зупинився. У такий спосіб ворог намагався досягти як мінімум двох цілей: по-перше, учергове натиснути на Україну на перемовинах, а, по-друге, ще більше ускладнити і без того важку ситуацію в енергетиці, примушуючи до капітуляції, як це траплялося і раніше.
А ще не виключено, що бункерний дід мав на меті продемонструвати заокеанському «другу» Дональду, що будь-які їхні мутні домовленості про «енергетичне перемир’я» бачив він в одному місці. Та й господар Білого дому показав себе зовсім не «великим миротворцем», бо в експертів виникли дуже обгрунтовані подозри у тому, що насправді у США знали про підготовку удару по підстанціях ядерної енергетики, але не лише не спробували якось запобігти, а ще й промовчали з якихось тільки їм відомих міркувань, у такий спосіб надавши агресору свою пасивну згоду.
Та найголовніше, що ніхто з тамтешніх «небожителів» не вважав такий крок бункерного діда ескалацією, мабуть, саме тому й не було хоч якоїсь дієвої реакції та тиску на росію. Це ж тільки будь-які успішні дії українських захисників на території країни-терориста одразу отримують ярлик «ескалації» і починаються різні заяви, заклики та звернення до України з вимогою до негайного припинення подібних дій. Напевно, саме з таких міркувань і досі немає постачання далекобійних ракет ні американських, ні німецьких. Хоча за чотири роки війни, маючи і досвід, і фахівців ракетної галузі, та ще й витративши чималі кошти, влада вже могла б і виконати нарешті свою обіцянку про тисячі «фламінгів», які мали занурити у темряву москву, чи розколошматити їхні оборонні підприємства. Та досі великі зграї тих екзотичних «птахів» злітають хіба що з язиків деяких високопосадовців.
Щоправда, у повідомленні Генерального штабу ЗСУ про удар по російському полігону «Капустин Яр», з якого ворог запускає по Україні ракети «орєшнік», йдеться: «За результатами попередніх уражень по Державному центральному міжвидовому полігону мо рф «Капустин Яр» астраханської області рф підтверджено пошкодження технічної споруди обслуговування балістичних ракет середньої дальності, монтажного корпусу та складу матеріально-технічного забезпечення. Втрати противника та масштаби завданих збитків уточнюються». Але «технічні споруди» – то зовсім не пускові комплекси чи самі ракети. Мені довелося свого часу побувати на тому полігоні і побачити його. Насправді це 650 квадратних кілометрів рівного, наче стіл, випаленого сонцем безлюдного степу, серед якого понатикувані сотні різних технічних споруд та стартових позицій для запуску різноманітних ракет від комплексів ППО до малої і середньої дальності. Чи вартують ті поруйновані будівлі ракет, які обходяться Україні у більше, як пів мільйона доларів кожна, вирішувати, звичайно, людям у високих кріслах.
Але сам факт використання тієї військової поки що екзотики за прямим призначенням, адже вони нібито можуть досягати потрібних цілей на відстані у три тисячі кілометрів з великою руйнівною силою, це помітна подія в російсько-українській війні. Тим більше, що та «фламінга» неушкодженою прослизнула крізь російську систему ППО, залетіла навіть за Волгу і влучила туди, куди й мала влучити.
Та нині залишається без відповіді головне запитання: скільки тих «рожевих птахів» готові нагострити крила на важливі ворожі військові та промислові об’єкти? Чи вистачить їх, щоб вплинути на ситуацію в країні-агресорці й завдати хоч би й такої шкоди, як це роблять її крилаті ракети і балістика на території України?
Що ж до перемовин в Абу-Дабі, то вони прогнозовано не стали ніяким ні проривом, ні тріумфом, ні просто успіхом. Та це й очікувано, адже логіка 20-пунктових переговорів звелася до формули 19+1. Тобто, є 20 пунктів нібито мирного плану, з яких виокремили питання українських територій, а обговорення іде по інших 19. І відбувається це тому, що путін не бажає результативних переговорів, але змушений демонструвати хоч якийсь конструктив, аби не посваритися з Трампом, а потягнути час. Тому добре, що результатом того демонстративного конструктиву став хоч обмін полоненими – перший у цьому році.
Проте тяганина бункерного діда і його намагання зірвати переговори під будь-яким приводом, звинувативши при цьому Україну, має свої часові обмеження для Трампа. Бо він зацікавлений досягти хоч чогось, чим можна було б похизуватися з трибуни перед своїми прихильниками, бо невмолимо наближаються вибори. Тому час його підганяє, тому й вигулькнула нова дата укладення мирної угоди – до початку червня цього року, про що заявив Володимир Зеленський. Проте вірять у ці терміни, а тим більше сподіваються на припинення війни, все менше й менше людей, як у нас, так і за океаном. Їх же було та й було тих обіцянок і призначених термінів, починаючи зі знаменитих 24 годин, про які з такою помпою більше року тому заявляв Дональд Фредович.
А міністр закордонних справ росії лавров тим часом вже звинуватив українські спецслужби у спробі зірвати переговори після замаху на генерал-лейтенанта володимира алексєєва – заступника голови головного розвідувального управління генерального штабу збройних сил рф. А ще заступника керівника російської делегації на переговорах в Абу-Дабі. Тобто, це високопосадовець, якого Україні зараз ліквідовувати немає абсолютно ніякого сенсу. Тому українська сторона причетність до подій на волоколамському шосе у москві рішуче відкинула.
Але ця заява виглядає дитячими пустощами у порівнянні з цинізмом заступника міністра закордонних справ росії олександра грушка, який заявив: «Ми визнаємо, що мирне врегулювання в Україні має враховувати інтереси безпеки України, але ключовим фактором, звичайно, є інтереси безпеки росії». Ось так – не більше й не менше. У викривленому ненавистю до українців уявленні болотні істоти так прагнуть «гарантій безпеки», ніби це не вони почали кровопролитну бійню, ніби не вони руйнують українські міста і села, не вони вбивають наших жінок і дітей…
Та в цій викривленій реальності насторожує той факт, що агентура російських спецслужб нарешті домоглася успіху у підбурюванні жителів міст до акцій протесту проти… вимкнення електрики. Виходить так, що то не російські ракети і дрони знищили майже всю генерацію елетроенергії та магістральні мережі електропередач, а енергетики на свій копил навіщось вимикають світло. Спочатку перекриття вулиці сталося у Хмельницькому, потім в Одесі, Києві, а тепер ще й у Дніпрі. Тобто відбувається саме те, чого так вперто добивається бункерний дід, позбавляючи українців світла і тепла.
Звичайно, серед «перекривальників» є чимало людей доведених до такого відчаю, що вони не здатні реально дивитися на ситуацію, і воліють перекласти відповідальність з московського терориста на своїх співгромадян, які врешті страждають не лише від холоду і темряви, а ще й від неможливості вчасно і з відносним комфортом добратися додому. А найсумніше те, що ці акції ніяк не сприяють відновленню електро- і теплопостачання, а лише створюють картинку для ворожої пропаганди.
