Я сам, ти сама, може, зійдемося?
У селі, на перехресті доріг, утворилась велика площа, яку місцеві жителі називали «вигін». Тут колись зустрічали корів з пасовиська. Немає вже стільки худоби на селі, але старші люди від весни до осені збираються на вигоні, ведуть мову про погоду, новини, політику, згадують минуле, діляться порадами.
Надія любить це місце та із задоволенням приходить, щоб поспілкуватися з сусідами, погрітися на сонечку, послухати новини, за когось порадіти, комусь поспівчувати…
А минулого літа такі зустрічі принесли Надії трохи клопоту та розчарувань. Якось на вигоні до неї підсів Дмитро – її однокласник. Був удівцем, який років десять тому поховав дружину. Тут, у селі, залишилася його дочка з двома дітьми, а в обласному центрі оселився молодший син з сім’єю. Чоловік жив у своїй хаті. До нього часто навідувалася дочка: готувала їжу, прала, прибирала, обробляла чималий город.
Дмитро пильно подивився на Надію й раптом мовив:
– А тебе, Надю, й літа не беруть! Така ж гарна й молода, вправна господиня…
– Щось ти, Дмитро, сьогодні розщедрився на компліменти, – засміялася сусідка Надії, Зоя.
Чоловік зашарівся й відсунувся далі від Надії.
Якось вона не пішла на вигін. Раптом у дворі загавкав собака, хвіртка відчинилася й на подвір’я зайшов… Дмитро. Оглянувся на всі боки й впевнено рушив до будинку.
Надія відчинила двері, здивовано подивилася на чоловіка. Запитати нічого не встигла, бо той мовив:
– А я до тебе в гості вирішив зайти!
– Ну, заходь, раз прийшов!
Дмитро біля дверей скинув черевики й зайшов до хати. Пильно оглянув веранду, кухню, ванну:
– Ого, всі зручності тобі діти зробили: і ванна, і туалет, і бойлер!
– Так мене діти шанують і шкодують…
А Дмитро вже йшов далі, у кімнати:
– І кімнати у тебе великі які!
Врешті, оглянувши по-господарськи приміщення, він повернувся на веранду й сів біля столу:
– Що ж ти, господине, сидиш, стіл не накриваєш? Гості ж у хаті!
Жінка хотіла сказати, що в гості з порожніми руками не йдуть, але передумала. Не хотіла одразу сваритися, бо дуже цікаво стало, чого ж це Дмитро прийшов?
– Гостей я не чекала, то ж можу пригостити тим, що на обід готувала!
Нарізала хліб, накидала наваристого борщу, поставила тарілки з кашею, салат, порізала ковбасу.
– Гарний стіл, але без пляшки якийсь не такий…
– А я не п’ю і тобі не раджу. Пригощайся, чим хата багата!
Дмитро взявся до обіду, раз за разом нахвалюючи смачні страви й господиню, яка їх готувала.
Після обіду Надія прибрала посуд, подала каву з печивом. Вона все чекала, коли чоловік приступить до розмови. Не на обід же він прийшов!
Дмитро почав здалеку:
– От, Надє, господиня ти гарна, і на городі у тебе лад, і в хаті чистенько. Тільки негоже жінці самій бути! Їй підтримка потрібна, чоловіче плече, захист…
– Та від кого мене захищати, – засміялася жінка. – Я на здоров’я ще, слава Богу, не скаржуся, що можу, те й роблю, а ще діти допомагають!
– А ввечері – сама! І обізватися нема до кого!
– Дмитре, а ти що, свататися прийшов? То кажи прямо, а то все натяками й натяками…
– Ти, Надю, подумай добре! Я сам, ти сама, може, зійдемося? Разом і легше, і веселіше!
– А жити де будемо – в тебе чи в мене?
– Звичайно, в тебе! Мій онук незабаром одружується і я обіцяв свою хату йому подарувати!
– А пенсія у тебе яка?
– А я й не знаю! Я свою картку дочці віддав, вона ж мене годує!
– А яка ж моя вигода? Ти плануєш у мене жити, я маю тебе годувати, пильнувати, а що буду мати натомість?
– Надю, я тебе давно знаю. Ти ж не скупа? Натомість матимеш чоловіка, з яким на люди можна вийти, поговорити, господарські справи обговорити…
– Дмитре, а що б ти сказав, якби я до тебе жити прийшла? Без пенсії, без зобов’язань, сподіваючись на твої блага і пропонуючи розмови?
– Ти, Надю, подумай над моєю пропозицією, а за відповіддю я через тиждень навідаюсь!
Дмитро пішов, а жінка ще довго сміялася. Звичайно, свої діти, онуки найрідніші люди, і їм хочеться віддати все найкраще! Але що ж це виходить? Віддай, діду, все і йди з хати, хай тебе на старості літ чужі люди доглядають? Хто так вирішив: Дмитро, його дочка чи онук?
Надія уявила реакцію своїх дітей, коли ті дізнаються про її «сватальника». Та й у селі в чоловіка була слава ледачкуватого «господаря». Усе тягла на собі його мовчазна та працьовита дружина, тепер вся робота лягла на плечі дочки, яка його доглядає. Але вона мусить – це її батько!
Жінка важко зітхнула й почала збиратися до сільського магазину. За день-два приїде внучка, яка обожнює бабусину випічку, треба продуктів докупити. А Дмитро… У нього своя сім’я, свої онуки, своє життя. Хоче йти у приймаки – його справа. Але не до неї! Може якась вдова чи незаміжня молодиця погодиться прийняти «співрозмовника»?
