Поезія душі

Коли було мені лиш десять літ,

Кавун котився небом замість сонця.

І ластівка вела свій переліт

Прямісінько крізь мамине віконце.

​Я йшла у степ. Він дихав, як ведмідь,

Який приліг під соняшник спочити.

Земля гаряча… Спробуй уловить

Оцю первинну, дику соковитість!

Дрімають нині в мене на щоці

Ці десять літ з гарячою сльозою.

Тримаю спогад, як зерня в руці,

Що пахне вечорами і грозою.

​Куди ж ти бігла, дівчинко мала,

В сорочці з сонця, босими ногами?

Туди, де ніч прозора, як мара,

Сварилась з переляканими снами.

​Тепер той степ в мені до дна згорів,

Але зосталась ластівки орбіта.

І мамин голос з-за далеких гір

Мене гукає з лагідного літа.