«Бенчмарки» — слово таємниче…
Принаймні для вуха українця, бо ж не чується, не читається у ньому нічого зрозумілого — етимологія його непрозора й неочевидна. Та це вже звичне явище для останнього десятиліття, адже засилля іншомовних слів в українській мові стало майже нормою попри всі застороги відомих філологів. І відбувається це зовсім не через лексичну бідність солов’їної, а через стрімку появу в нашій буденності нових понять, пристроїв і явищ, для яких немає звичних назв і ще не підібрані відповідники. Переконаний, що наші гострослови швиденько пропустять крізь жорна українського гумору та іронії і це новомодне словечко, винесене в заголовок, надавши йому національного колориту, як сталося, до прикладу, з безбарвним заокеанським англіцизмом «окей» (okay), який, українізувавшись, став барвистим «океєчки»!
Так ось «бенчмарки» — то не що інше як остаточні критерії для вступу в Європейський Союз, які українська делегація минулого тижня отримала в Брюсселі. Складаються вони з трьох переговорних кластерів: «Конкурентоспроможність та інклюзивний розвиток», «Зелений порядок денний та стале зʼєднання» і «Ресурси, сільське господарство та політика згуртованості». Нагадаю, що в кінці минулого року Україна отримала критерії за першими трьома кластерами: «Основи процесу вступу до ЄС», «Внутрішній ринок» та «Зовнішні відносини». І ось тепер маємо повний пакет умов, які необхідно виконати, щоб вступити до ЄС. «Наступні кроки — успішне закриття кластерів та підписання договору про вступ, що стане фінальним кроком до повноправного членства України в ЄС», — заявила прем’єрка Юлія Свириденко.
Але «повноправне членство» передбачає, немало-небагато, а переведення не на словах (внесення відповідних змін у тексти законів і нормативних актів), а на ділі всіх сфер життя (від води у крані й очищення стоків до макроекономіки) на стандарти, за якими живуть країни Євросоюзу. І ось тут виникає запитання: чи всі наші можновладці готові змінюватися самі і трансформувати свої «теплі ванни», відмовившись від напрацьованих роками корупційних схем задля якоїсь примарної ідеї євроінтеграції? Адже цей процес неминуче зачепить не тільки столичних небожителів, а й усі без винятку територіальні громади. А сам факт, що цю подію мало хто в Україні помітив і відповідно оцінив (а вона насправді заслуговує на епітет епохальна), свідчить чи то про нерозуміння її значення для майбутнього країни, чи то про небажання упрягатися в цього важкого воза в умовах війни з непередбачуваними наслідками.
Але й до самого Євросоюзу, куди ми так прагнемо, як кажуть, є питання. Президент Європейської ради Антоніу Кошта заявив, що армія рф вже 23 рази(!) атакувала нафтопровід «Дружба», а керівництво Угорщини та Словаччини звинувачує у припиненні постачання нафти не росію, а… Україну. Щобільше, з цієї причини офіційний Будапешт блокує надання Україні кредиту ЄС на 90 мільярдів євро. А якщо врахувати, що у Єврокомісії запідозрили главу МЗС Угорщини Петера Сіярто у передачі росії конфіденційної інформації ЄС, то стає зрозуміло, що і блокування надання кредиту Україні робиться на замовлення агресора, і пошкодження його не випадкове.
Євродепутат від Латвії Ріхардс Колс відреагував на допис глави Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн про відбудову нафтопроводу «Дружба», заявивши: «Пік абсурду ЄС. Ми готуємося ремонтувати трубопровід, який сама ж росія підірвала, — щоб відновити постачання російської нафти, від якої ми нібито відмовляємося, — для Угорщини, яка блокує €90 млрд допомоги Україні, яку ми фінансуємо… без Угорщини. Ми субсидуємо агресора замість того, щоб змусити його платити за його руйнування. Це клінічний мазохізм — співучасть у власному економічному самогубстві та задушенні України».
А поки в ЄС намагаються приборкати бикування Орбана і його братків, Україна завдала агресорові дуже болючого удару, який експерти вже назвали геополітичним: пів сотні українських безпілотників (стільки нарахували на болотах) долетіли до порту приморськ у ленінградській області, який за 920 кілометрів від кордону України, і влаштували там феєричну пожежу. А це не просто порт, адже він забезпечує близько 60 відсотків морського експорту російської нафти, а критично важливий хаб, який стабільно наповнює російський бюджет.
Випадково чи усвідомлено, але час завдання такого болючого удару агресору збігся із рішенням головного американця про зняття обмежень на морський експорт російської нафти в умовах, коли ціна на неї зросла заледве не до рекордних позначок у результаті війни на Близькому Сході. Якщо пригадати, що за часів Байдена американці вимагали від України не бити по нафтовій інфраструктурі росії, бо в Штатах, бачите, може подорожчати бензин, то ця успішна операція мала б викликати за океаном шалену істерику. Але там підозріло тихо у публічному просторі.
Якщо ж врахувати, що напередодні добрі дрони підпалили ще й саратовський НПЗ та НПЗ «Башнефть» у російській уфі, що засвідчили супутникові знімки, істерика мала б зашкалювати. Але там, знову ж таки, панує тиша. Схоже, що Дональд Фредович, котрий дуже любить зазирати у чужі карти, яких, на його думку, ні в кого, крім нього самого, немає і бути не може, цього разу не виявив карт ні у своїх руках, ні навіть у рукаві дорогого костюма.
Та найголовніший результат таких успішних дій українських військових, здається, ще ніхто зі світових гравців гідно не оцінив. А дарма. Адже в проведенні цих операцій уже чітко проглядається відточування на практиці нового інструменту стратегічного стримування (навіть ядерної держави!), для якого не потрібно перемагати ворога у «класичній» війні, не потрібно стирати його міста й села, не потрібно перетворювати промисловість та інфраструктуру на попіл дорогими ракетами й літаками, а достатньо системно завдавати ударів відносно дешевими безпілотниками по експортній, сировинній та переробній інфраструктурі, яка дає левову частку коштів для ведення війни. Схоже, що з часом такі асиметричні бойові дії стануть не лише поширеною практикою, а й інструментом дипломатії. І Україна в цьому процесі вже зовсім не прохач, як було на початку повномасштабної війни, а повноцінний світовий гравець.
