Бувальщина

Дворічний хлопчик лікарю сказав:
“А мами ма”, — розвівши рученята.
Та так це вимовив, що лікар аж заплакав,
Подумавши, мабуть, не має й тата.

Маля не буде знати мами,
Що народила й ніжно пестила його,
Раділа, коли тупчав він ногами
Назустріч їй, до прихистку свого.

І з радістю хапався він за руку,
Відчувши впевненість в своїй ходьбі.
Ніхто не передбачував розлуку,
Бо Сонце Щастя сяяло тоді.

Нема вже мами, тата теж немає,
Загинули Героями в війні,
А синові — кровинці треба жити,
Щоб зберегти їх пам’ять на землі.