Замість фарб барвисті нитки
За свій життєвий шлях Ольга Пилипчук на білому полотні створила безліч неймовірних візерунків та малюнків. І кожен з них – частина її душі, вплетена у мереживо ниток.
Зростала серед заквітчаних маминих рушників. Її дружба з голкою та ниткою розпочалася ще з дитинства. Любов до вишивки, хист дбайливо передала доньці її мама.
– Виховувалася я в багатодітній сім’ї. А наша мама, Ніна Хтомівна, здавалося, не знала втоми, – пригадувала Ольга Василівна. – Турбувалася про моїх братів, сестер, трудилася у рільничій бригаді, а ще з татом будували хату. І серед щоденної тяжкої праці знаходила час, ночей не доспала, вишивала дивовижні рушники, які стали оберегами.
Закінчивши школу, наважилася поїхати у Сімферополь здобувати професійну освіту. Як навчалася на другому курсі педагогічного факультету університету, то захворів її батько. Поспішила додому, у рідне село Святець, щоб його доглянути.
–Мій тато Василь Олексійович Волинець – фронтовик, дійшов до Берліна, мав бойові нагороди. Був поранений, жив з осколком біля серця, тому й передчасно пішов у засвіти…
Невдовзі почала працювати на цукровому заводі, який став їй рідним. І сорок років невтомної праці пролетіли як один день.
Там, на заводі, зустріла свого судженого Василя Пилипчука. Подружжя виховало двох дітей, розділяючи кожну турботу про них, кожну тривогу за їхнє майбутнє. Подбали батьки, аби син та донька здобули професії, які обрали за покликом душі.
Закінчивши Львівський міжнародний університет ветеринарної медицини, Тарас працював у місцевому господарстві. Тільки-но почався його професійний шлях, як мирне життя змінилося на суворі будні АТО. І не лише у Тараса, а й батьків розпочалися випробування війною, що увірвалася у їх дім ще у 2014 році.
– Мобілізували сина у квітні. Як проводжала його, то кожна хвилина прощання краяла моє серце. А далі було ще гірше – тривога та неспокій не полишали мене. Після навчання його частину відправили на Донецький напрямок у найгарячіші точки фронту. Був поранений мій Тарас, лікувався у госпіталі, у Дніпрі.
Ще донині, зауважує Ольга Василівна, їй моторошно згадувати ті дні, але з Божою поміччю син оговтався, повернувся до життя, до праці.
Не лише у хвилини радості, а й у найтяжчий час великого смутку творила на полотні красу. Поміж нескінченних турбот клала стібок за стібком, мережачи полотно візерунками. Її вишивки, запевняє майстриня, стали для неї дорогоцінним скарбом. У них код нескореної нації, розмова крізь віки із нашими предками.
Як вирішила вишивати ікони, то вирушила до Почаєва, щоб отримати благословення священника. І гаптовані лики святих сяють небесною благодаттю, наповнюючи спокоєм не лише оселю майстрині. Її ікони є у місцевому храмі, подарувала їх рідним та знайомим з Білорусії, Львова.
А ще Ольга Василівна привезла вишиті образи доньці, яка проживає із сім’єю в Данії. Закінчивши два провідних університети, Надія поїхала працювати за кордон.
– Намагаюся щороку навідатися до доньки, обійняти трирічну Амелію. Окрім смаколиків, везу свої вишивки, щоб онука зростала з любов’ю до нашого українського коріння.
Її оселя наче барвисте мереживо, наповнена вишитими рушниками, серветками, прикрашена іконами. Часто навідуються сусіди, родичі, милуючись неймовірною красою, що оживає під голкою майстрині. Адже це не просто вишивки, а справжні картини, створені різнобарвними нитками.
– На чистому білому полотні відразу ж малюю голкою, підбираю кольори. І тоді кожну нитку перетворюю на частину квітучого візерунка, – ділиться тонкощами давнього ремесла.
Роботи Ольги Пилипчук сповнені тихої молитви та світлого сподівання на мирні світанки нашої багатостраждальної землі.
