Бабусі Марії у 101-й раз «Многая літа» заспівали…
Марія Іванівна Лиса із села Моньки, що на Красилівщині, народилась 15 травня 1925 року і вже переступила столітній рубіж. Маленька, худенька сивокоса жінка з лагідними очима сиділа на дивані й переповідала своє минуле, за яким можна вивчати історію нашого краю.
Вона була найстаршою у сім’ї. Четверо братів і сестру провела у засвіти, а їй Бог дарував довголіття. З болем згадує 1933 рік. Тоді в батьків було тільки двоє дітей – вона і молодший брат Василь. У хаті не було ані шматочка хліба, а вони, діти, щохвилини просили їсти…
Батько працював їздовим на фермі. Якось для худоби привезли луску з гречаних круп. Батько приносив її трішки у торбинці й мама, перетерши на жорнах, пекла пампушки. Брат Василько їв із задоволенням, а вона не могла себе примусити проковтнути шматочок гіркої на смак страви… Була й інша «їжа» – сушили листя липи й з нього мама також робила пампушки. Марії вони смакували більше. І до нині вона згадує їх смак, який супроводжується спогадами про ті страшні часи.
Минув час. Сім’я поповнилася ще братом Михайликом і сестрою Ганнусею. Марійка допомагала мамі з дітьми та по господарству, батьки працювали в колгоспі.
А потім прийшла ще одна біда – війна. Марії на той час було 16 років. Через місяць село окупували нацисти. Людей примушували працювати в господарському дворі, який створили замість колгоспів, а худобу, вирощений врожай відправляли на потреби німецької армії. В 1942 році почали забирати молодих людей на примусові роботи до Німеччини та Австрії. Не обійшла доля остарбайтера і її. Боляче було розлучатися з батьками, братами й сестрою…
Потяг привіз її в Австрію. Потрапила в сім’ю, де чоловік воював на фронті, а його дружина з дітьми жила в селі. Її обов’язком було доглядати корову. У будь-яку пору року вставала о 6-й годині. Годувала, доїла й заносила молоко до пункту збору. Повернувшись, прибирала й знову клопоти починалися спочатку: годувати, доїти, прибирати… Робота була звичною, адже виросла в селі. Господиня не ображала, проте вимагала, щоб уся робота була виконана вчасно, щоб у хліві та на подвір’ї було завжди чисто.
Дуже сумувала за домівкою. Мріяла якнайшвидше повернутися до рідного дому, обійняти рідних. Тож коли в 1945 році їх звільнили, плакала від радості.
Повернулася в рідне село, де все було знайомим і звичним. У 1948 році стала на весільний рушничок з коханим парубком Романом. На обійсті його батьків побудували хату. Їм трішки пощастило, бо на подвір’ї вже стояло чотири стіни майбутньої оселі, тож залишалося добудувати дах і внутрішні стіни.
Подружжя працювало в колгоспі, мало город, господарку. В сім’ї один за одним народилося чотири синочки: Віктор, Володимир, Анатолій та Олександр.
Важко було. Марія спочатку працювала посильною в сільській раді. Транспорту не було і їй доводилося щодня долати по 10-15 кілометрів, аби передати розпорядження чи викликати до контори якусь людину з іншого села, яке входило до їхньої сільської ради.
Згодом перейшла на ферму. Робота була важкою, адже все доводилося робити вручну – і прибирати біля худоби, і гній тачкою вивозити, і корми роздавати… А вдома на неї чекав город, власна корівка, хатня робота: попрати, приготувати їжу на шістьох…
Згодом перейшла на іншу роботу – в буряківничу ланку. Нелегко було в спеку полоти буряки, а восени, під дощем та пронизливим вітром вручну копати і вантажити їх на підводи чи автомобілі. Але старалася і ніколи не пасла задніх.
Згодом на їх подвір’ї вигравали музики – Іван і Марія Лисі проводжали в армію синів. А потім – чотири весілля…
Та не все було так гладко в її житті: в 1980 році Марія Іванівна стала вдовою. На той час два молодших сини ще були не одруженими, тож на її плечі лягли всі клопоти, бо ж хотілося, аби в них також гарно склалася доля.
Не завжди до її оселі приходили радісні звістки. Рано не стало її братів Василя та Михайла, сестри Ганнусі. Важко переживала смерть сина Віктора, який ще молодим пішов у засвіти. Часто згадує їх.
Марія Іванівна вже не виходить з сапкою на город. Хоча ще в позаминулому році намагалася руками висмикувати траву на грядках. І хоча невістку Галину часто застерігає не працювати багато, берегти своє здоров’я, проте сама інколи виходить на город і оглядає, чи всюди чисто та охайно.
Сьогодні, як і раніше, старенька з радістю чекає на синів і невісток, які подарували їй 11 онуків та 14 правнуків.
Її не лишили самотньою: в село переїхали син Володимир з дружиною Галиною, які вже перебувають на заслуженому відпочинку. Марія Іванівна часто розповідає їм про пережите, турбується про внуків і правнуків, любить посидіти біля веранди.
Колись старі люди говорили: «Дай Боже прожити стільки, скільки призначено, але на своїх ногах і при пам’яті, щоб нікому не бути обузою». У 101 рік Марія Іванівна ходить подвір’ям, має гарну пам’ять.
І хочеться щиро побажати, щоб ще не один рік зозуля рахувала її літа, а рідні співали «Многая літа!».
