Принаймні для вуха українця, бо ж не чується, не читається у ньому нічого зрозумілого — етимологія його непрозора й неочевидна. Та це вже звичне явище для останнього десятиліття, адже засилля іншомовних слів в українській мові стало майже нормою попри всі застороги відомих філологів. І відбувається це зовсім не через лексичну бідність солов’їної, а через стрімку появу в нашій буденності нових понять, пристроїв і явищ, для яких немає звичних назв і ще не підібрані відповідники. Переконаний, що наші гострослови швиденько пропустять крізь жорна українського гумору та іронії і це новомодне словечко, винесене в заголовок, надавши йому національного колориту, як сталося, до прикладу, з безбарвним заокеанським англіцизмом «окей» (okay), який, українізувавшись, став барвистим «океєчки»!

Як незбагненно складно і дуже просто влаштований цей світ. От, здавалось би, Тарас Шевченко, який жив, творив, боровся та карався у першій половині позаминулого століття, і 212 річницю з дня народження котрого відзначали в Україні минулого понеділка, вже давно мав би перебратися до давньої історії і літератури. Ну, бо ж часи змінилися. Чи мав би він посісти почесне місце на покуті нашої великої української хати, і споглядати звідти спокійно та беземоційно те, що нині в ній діється. Та й технології якось непомітно стрімко «рвонули» від гусячого пера до штучного інтелекту.

Але він не сам розділився, як буває з ураганами, землетрусами чи виверженнями вулканів. Ні! Його розшматувала країна, яка за висловом кремлівського сірого чоловічка, «ведьот міролюбівую політіку». Таку «міролюбівую», що влаштувала пекло всім в Україні сущим, розпочавши те, у що до останнього не хотілося вірити. У когось те пекло більше, у когось – менше. А в когось, окрім пекла, вже нічого й не залишилося – ні батьківщини, ні власного дому, ні рідних, ні близьких, а самі вони вважають за щастя мати шматок хліба на чужому столі…

Свою диявольську передперемовну традицію кремль не порушив і цього разу. Але тепер напередодні другого туру тристоронніх переговорів в Абу-Дабі агресор перейшов чергову межу підлості і жорстокості, завдавши удару по підстанціях ядерних обʼєктів, що призвело до критичної ситуації у передачі електроенергії із заходу на схід, та тривалої її відсутності, у тому числі й на Хмельниччині, адже персонал АЕС змушений був знизити їхню потужність, а один із енергоблоків взагалі зупинився. У такий спосіб ворог намагався досягти як мінімум двох цілей: по-перше, учергове натиснути на Україну на перемовинах, а, по-друге, ще більше ускладнити і без того важку ситуацію в енергетиці, примушуючи до капітуляції, як це траплялося і раніше.

До новітніх народних прикмет тепер, на жаль, уже належить і ось ця: якщо десь у світі мають відбутися будь-які перемовини про закінчення війни в Україні, – чекай варварського удару рашистів по цивільному населенню. І збувається вона з такою регулярністю, що воникає підозра, ніби кремлівські нелюди насправді придумують перемовини, щоб іще жорстокіше нищити Україну й українців, доводячи, насаперед, собі, що вони мають всі можливості для досягнення перемоги. Бо що, здавалось би, простіше – хочеш припинити війну, то зупини бойові дії і віддай наказ на виведення російських військ з наших територій. І все! Адже росія розпочала цю війну, то вона й може її припинити в будь-яку мить. Було б тільки бажання у верховних паханів.