Наші читачі

Міркулів хрест

Одинокий ясен росте за кілька десятків метрів від дороги зліва від села Чорна. «Міркулів хрест» — називають це місце. А колись давно тут було Міркулове поле.

І було в Міркули 4 сини: Яків 1888 р. н., Прокіп 1905 р. н., Федір 1911 р. н., Мусій і 3 доньки: Гапка, Лукина, Явдоха. Розповідають, що ще в стару війну (1914 р.) пішов син Яків на війну і загинув. Важко засумував чоловік. Ходив як ніч. Не міг знайти спокою. Згодом задумав спорудити щось у память про сина. І вибудував з краю свого поля біля дороги, яка йшла на Любар, а далі — Київ, статую-хрест і посадив дерево.

Минали роки, десятиліття. Віджив свій вік Міркула. Поля стали колгоспними, а тепер давно розпайовані. По Любарській дорозі, що повз ясен, прокотилися фронти Другої світової війни. Зруйнувався від часу хрест, тільки земля залишилась і ясен на ній як символ людської пам’яті.

До Другої світової війни була запланована дорога через с. Чорна на Любар. Будували її засуджені. Виклали тільки містки бруківкою і частину дороги. Фашисти, вступивши в село 7 липня 1941 р., розпитували про дорогу. Вона в них була на карті.

До війни були забиті кілочки справа від села під будівництво аеродрому. В 70-х роках ХХ ст. побудували велику ферму. Тепер немає жодного будинку ферми № 2. Не один раз доводилося жителям села повертати машини, які їхали на Київ. Не побудували дороги і після війни через с. Чорна, але зробили дорогу зі Старокостянтинова через Ладиги, Остропіль, Любар на Київ.

Довго жили в селі люди, яких прозвали міркулянцями. Я пам’ятаю Федора Міркулового. Це був гарний господар. Користувався авторитетом у селі. Йому, як і іншим порядним чоловікам, було дозволено вирубувати ополонку на Гельовому ставку на Водохреща. Під час війни ставили з льоду великий хрест і зірку, обливали червоним буряковим квасом. Всі були зачаровані. Це було 18 січня. У Федора було три сини: Павло, Степан, Василь. Немає в живих жодного.

Я добре знаю Степана Федоровича (1945—2019 рр.). Закінчив Хижницьку середню школу з добрими оцінками. Обрав улюблену професію водія. Відслужив три роки в армії і познайомився з чудовою доброю дівчиною. І вони в коханні поклялись. Їхні долі під небом зоряним вінчались. Оля стала його єдиною улюбленою дружиною. Виростили двох діточок. Випровадили в самостійне життя, давши їм гарну освіту. Оля стала його піснею, його чарівною казкою.

28 січня минуло 7 років, як Степан Федорович (внук Міркули) відійшов у неземний світ.

Дерева сум навівають, бо й відцвітає все. Та тільки друзів шкода, що пішли за веснами, квітами, птахами…