А душа болить…
Євгена лежала в ліжку у великій кімнаті. Тут світло, видно дорогу, людей, які інколи йдуть вулицею, або приходять по воду до криниці, яку викопав ще її батько.
Щось розпитати, поговорити не було з ким. Чоловік, Василь, весь час на городі та біля худоби. Та й йому вже під вісімдесят! Раніше все робили разом і часу ще залишалося на відпочинок, а тепер сам цілий день порається. Інколи зайде до хати, запитає чи треба щось подати, і знову до роботи. А Євгена сама зі своїми думками та спогадами.
…Працювали обоє, як прокляті, адже хотіли дати синам освіту, придбати комусь із них квартиру, справити весілля. Жили за божевільним ритмом: закінчив інститут Петро — вступив Василь, одружився Петро, справили весілля, додали до господарки ще одну корову та дві свиноматки, бо невістка не захотіла жити в селі, а вимагала квартиру в місті. Тож працювали від темна до темна, адже в хліві було п’ять корів, чотири свиноматки, шість овець і до сотні курей, гусей та качок.
Якось, оглянувши свою кімнату, Євгена задумалася: стара фанерна шафа, кухонний буфет, який вона щороку фарбувала, металеві ліжка, яких, напевне, вже ні в кого в селі не збереглося… Все це купували ще батьки. Сказала Василеві, що пора щось змінити, а він у відповідь:
— Меблі зараз дуже дорогі! Витратимо на них гроші, а дітям що?
Вона погодилася.
А через кілька днів приїхав старший син з сім’єю. На дворі було спекотно, а в хаті панувала приємна прохолода. Євгена побігла у льох за прохолодним квасом. Коли підійшла до дверей, то почула, як онука звернулася до невістки:
— Мамо, а в бабусі не меблі, а самі пережитки!
— Та вона й сама, як пережиток! Складає свої гроші у панчоху — ні собі, ні нам!
Євгена мовчки зайшла в кімнату й подивилася на сина. Той підняв на неї очі й сказав:
— А правда, мамо, чому ти собі нові меблі не купиш?
— А на які гроші, сину? Минулого місяця у мене було кілька тисяч, то ти на колеса в мене попросив, а Петро — на ремонт у хаті. То й віддала усе до копійки. А через місяць ви будете дітей до школи збирати й знову до нас по гроші прийдете…
Зітхнувши, вона пішла за склянками.
Після того випадку ніхто з дітей чи онуків її меблів не обговорював. А вона, заходячи до кімнати, ніби чула голос невістки: «Пережиток!».
Так минуло ще кілька років. Настав час ставити на ноги онуків. Найстарша з них, Олеся, поїхала вступати до медичного інституту в Одесу, потім Валюшка до Київського університету, Матвійко подався на навчання в Тернопіль. А Євгена з чоловіком щоразу пакували сумки з продуктами, та ще й гроші клали.
Сини рідко приїжджали, щоб допомогти батькам. З часом вже не стало здоров’я доглядати таку кількість худоби й вони продали дві корови.
Коли про це дізнався старший син, приїхав і з порогу почав кричати:
— Що це ви собі надумали? В Олесі весілля восени, мені самому не впоратися, а ви худобу збуваєте? Ви навіть не подумали, що молодим жити ніде, а в Одесі квартири знаєте скільки коштують? Мені самому де стільки грошей взяти? А ви тільки про себе думаєте!
— Заспокойся, сину, — зупинила його крик Євгена. — Ти наша дитина й отримав від нас все — квартиру, освіту, весілля і навіть твоїх дітей якийсь час допомагали ростити. Тепер сам думай: не вози щороку дружину й дітей на море, не купуй своїм «дівчаткам» по дві-три пари чобіток — і в тебе гроші з’являться! Це твої діти й ти сам мусиш про них піклуватися! А ми вже в міру можливостей, щось додамо: не стільки, скільки ви вимагаєте, а стільки, скільки самі зможемо! Нам тепер більше грошей на ліки потрібно, та й на поховання щось відкласти час.
Після тієї розмови Василь потрапив до лікарні. Коли його провідувала дружина, він щоразу запитував у неї:
— У чому наша вина? В тому, що працювали, як прокляті й усе до копійки дітям віддавали? А яка дяка? Я тут другий тиждень, а ніхто з них навіть не довідався! Хіба ми були поганими батьками?
Коли чоловік повернувся додому, то вирішили збути всю худобу. Собі залишити одну корову, двоє поросят і з десяток курей.
А за якийсь час Євгена злягла — відмовили ноги. Вона навіть собі боялася зізнатися, що так хочеться побачити, як до її оселі йдуть сини з сім’ями. Вони нічого поганого не бажають своїм дітям, не клянуть, тільки інколи задумуються над їхнім майбутнім — чи не вчинять так само з ними їхні діти, які бачили споживацьке ставлення батьків до дідуся й бабусі?
Оглядаючи кімнату, Євгена знову й знову згадує оте слово — «пережиток», яке досі нагадує про себе й болить, як невиліковна рана. А може, то болить душа?
Фото ілюстративне.
