Трапилася мені нещодавно на очі ваша газета від 5 липня цього року, де надруковано матеріал «Корова з’їла пай». Зачепив він мене за живе. Бо це і моє життя.

На тваринницьку ферму в селі Курилівка Волочиського району потрапили в обідню пору, якраз перед другим доїнням корів. Видно, як поспішають дівчата: хтось відгортає гній, інші підкидають корми, миють худобу. Після цих необхідних «процедур»  корів переганятимуть у сусіднє приміщення, де встановлений сучасний молокопровід, яким молоко відправляється у спеціальний холодильник. Крім того, розумна автоматика чітко визначить кількість молока від кожної корови.

За своїм характером і покликанням керівник СТОВ ім. Шевченка Сергій Шаповалов — новатор. У нього оригінальні погляди на все: обробіток грунту, організацію господарства, тваринництво та рентабельність.
Землю тут не орють, а дискують. Така технологія називається міні-тіл.
До того ж, Сергій Васильович завжди відкритий до спілкування. Гріх не завітати до такого чоловіка у гості і не розповісти про його напрацювання.

Те, що все у нас дорожчає, відомо. Але «все» зростає в ціні поступово. Тарифи ж… То Нацкомісія шокує одноразовим шестикратним стрибком вартості газу, то щопівроку підвищуватиме ціну на електрику, аби врешті вона подорожчала учетверо. Нещодавно в Хмельницькому в півтора-два рази зросла квартплата та вивіз сміття. Дійшла черга й до перевезень. 5 липня на сайті міської ради оприлюднено проект рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради «Про встановлення тарифів на транспортні послуги по перевезенню пасажирів у місті Хмельницькому в міському пасажирському транспорті загального користування». Що матимемо? Проїзд у автобусах і маршрутках здорожчає на гривню, у тролейбусі — на п’ятдесят копійок. А у разі запровадження електронного квитка вартість проїзду може сягнути шести(!) гривень в автобусі — в півтора раза та чотирьох гривень у тролейбусі — на шістдесят відсотків! З питання вартості проїзду ми розпочали розмову із заступником міського голови Андрієм БОНДАРЕНКОМ.

Моя рідна тітка, тікаючи з села до Львова на навчання, мовила: «Не хочу коровам хвости крутити». Й так абсолютна більшість із нас — тікала в міста в пошуках кращого життя. Пригадайте, містяни: всі ми жителі великих населених пунктів у першому, можливо, другому, на крайній випадок — лише третьому поколінні. Це підтверджує й статистика. В 39-му році на Хмельниччині в селах проживало 88,3 відсотка населення! Край був повністю аграрний. Затим розпочалася урбанізація: люди виїжджали в міста, прагнучи добробуту. За даними головного управління статистики у Хмельницькій області, після війни, в 50-му році, містян  налічувалося лише десять відсотків, в 59-му — вже майже двадцять, в 70-му — чверть, 79-му — понад третина. А ось у 2002 році селян стало менше, ніж жителів міст: 49 відсотків на 51. Нині ж на Хмельниччині в селах мешкає 43,3 відсотка громадян. Якщо говорити про Україну загалом: наразі в сільській місцевості проживає менше третини населення; сто років тому — понад вісімдесят відсотків.
Отже, ми споглядаємо цілком природне прагнення людей мігрувати туди, де їм видається життя кращим. Цей процес невідворотний, якщо умови життя «десь» кращі, ніж «тут».