Хто пам’ятає, що якихось два тижні тому сказав міністр соціальної політики? Міністр, якого  власне сама посада зобов’язує бути найголовнішим захисником соціально вразливих верств населення? То що ж він мовив? А те, що українці витрачають на їжу половину своїх доходів тому, що багато їдять. І порівняв нас з німцями. За його словами, ціни на продукти харчування в Україні й Німеччині приблизно однакові. Але німці їдять менше не тому, що у них немає можливості, а тому, що, мовляв, така у них культура. Культурніші вони, про здоров’я своє дбають, калорії рахують. А ми, темні й неосвічені, замість того, щоб мідіями чи, на крайній випадок, минтаєм з овочами вечеряти, варениками зі шкварками запихаємося, щедро поливаючи їх сметаною. Або ж смаженою картоплею зі шматком сала і хліба на додачу... Ну що, знітилися уже? Думаєте, як і де б тепер їсти, щоб ніхто вас не бачив?

Нещодавнього спекотного вихідного дня  в обласному центрі матусі “особливих діток” (з обмеженими фізичними можливостями)  Ольга Мазур та Людмила Сороковська поєднали прогулянку з корисною суспільною справою – перевіряли,  наскільки водії тролейбусів  толерантні до  маломобільних громадян.

Всі об’єднані територіальні громади Хмельниччини працюють  сьогодні у напруженому ритмі.  Адже за рахунок місцевих ресурсів та фінансування держави в них з’явилися реальні можливості  розвинути інфраструктуру сіл, селищ та міст, побудувати водогони, забезпечити повноцінне функціонування шкіл, дитячих садочків, медичних закладів, створити нові робочі місця, тобто  суттєво змінити життя мешканців  на краще.
Тож саме про найважливіші здобутки окремих громад області подаємо коротку інформацію:

Уперше в Новоушицькому районі відбулося незвичне дійство – міжнародний фестиваль часнику. До села Песець з’їхалися часниководи майже зі всіх регіонів України, Криму, представники Чехії та Франції.

Чесно скажу, такого сум’яття у почуттях, здається, ще не відчувала. З одного боку — величезна, на все життя, любов до найріднішої землі — України. З  іншого — невеселі думки, сумніви, які, дивися, уже й у зневіру переростають... Ну, не віриться, не віриться і край, що є у нас перспектива. Що можемо бути впевненими в тому, приміром, що держава захистить і вилікує свого громадянина, якщо він захворіє, до того ж, на важку недугу.
 Що пенсіонери, нарешті, зможуть не злидарювати, а дозволити собі (не відпочинок на морі, ні!) хоча б з’їсти щось смачне  і нормальне, і чоботи нові купити, аби через латки на старих вода ноги не мочила...
 Що молодь наша, закінчивши навчання у вишах чи коледжах, матиме змогу чесно отримати гідну роботу, за яку їй платитимуть  гарні гроші. І вона, молодь, житиме так, як її ровесники за кордоном... Саме за молодих, до речі, й найбільше душа болить та образа пече. Скільки уже їх подалося у пошуках кращої долі за кордон! Чи пам’ятатимуть, що вони — українці?
Коли я опитувала, здебільшого, молодих людей про їхні сподівання на майбутнє, додалося у настрої світліших барв, бо, виявляється, далеко не всі прагнуть покинути рідну землю. А якщо й мандрують у чужі світи, то тимчасово, щоб згодом уже з грішми повернутися додому. Придбати квартиру, розпочати власний бізнес, жити й працювати на рідній землі.