На подвір’ї зустрічає мене мила й жвава жінка, яка сама хазяйнує. Хоча їй, Марії Юхимовій, 93 роки минуло, але поважні літа не стали для неї тягарем. Жінка не приховувала свого здивування, коли мене побачила, бо вже й не сподівалася, що хтось із газети, яку читає, до неї загляне. Сама про своє життя збиралася написати у редакцію, але випала їй радість спілкування. Довгожителька з села Карачіївці, що на Дунаєвеччині, часто розмовляє поетичними рядками, складає вірші й співає пісні про своє нинішнє життя:

Спочатку  познайомилася із багатодітним батьком Володимиром Кушлаком, хоча вже  й не сподівалася його побачити, бо в жнивну пору робота в полі не почекає. Та все ж, зустрівшись із ним в Осламові, поїхали у Калюсик.

— А бодай ти здохла! — спересердя лайнувся Степан, — вже аж у голові гуде від твого виття.
— А хіба ж я не казала, що не треба було від неї всіх забирати, — голосно зітхнула його дружина Ганна. — Хоч би того песика з білим хвостиком лишив, таке вже інтересне було...

Для двох сиріт Галина Петращук стала найріднішою та найдобрішою людиною у світі. Уже майже дев’ять років пенсіонерка опікується дітьми. І життя у них було б безхмарним та безжурним, якби їх не доймали невиліковні хвороби. Чотирнадцятирічний Іван страждає через напади епілепсії, а в сімнадцятирічної Ксенії – вроджена вада ока. Якраз це каліцтво, вважає школярка і стало причиною всіх її бід та нещасть. З неї не раз глузували ровесники, відчула біль і приниження через підліткову жорстокість.

Віктора (з етичних міркувань справжніх імен не називаю) плечистого, миловидного синьоокого красеня важка хвороба змусила сісти в інвалідний візок.