Село водночас і радість, і біль України. Радість – бо це наша першооснова, хребет нації. Саме з села ми всі, або наші батьки, вийшли. Воно залишається малою Батьківщиною, з якою пов’язані незримою пуповиною. А біль?.. Викликає тривогу і сум його поступовий занепад, знелюднення, спричинене масовим виїздом молоді в міста або, що ще гірше, за кордон на заробітки. Така ж доля спіткала мальовниче село Нефедівці Староушицької територіальної громади.

Навіть за умови, що листоноші працюють не щодня, проте кілька днів ходіння по селах: від хати до хати із сумкою вагою понад двадцять кілограмів, пішки по бездоріжжю, у спеку чи в мороз, погодьтеся — труд занадто тяжкий.
Та хто на це зважає?.. Більше того, їх хочуть позбавити навіть того мізерного заробітку, що мають. Адже у країні спостерігається тенденція до закриття поштових відділень, а це, звісно, призведе до масових скорочень їх працівників. Може, то лише чутки, але сільчани стривожені. Кажуть, що не уявляють свого життя без пошти. А поштові працівники взагалі у розпачі. Вони не можуть второпати: як так, що можновладці, які закривають очі на мільйонні зарплати керівництва «Укрпошти», додумалися до такого цинічного кроку. Думаю, якби хтось із них порозмовляв із жителями села та їхніми поштарями, то, можливо б, трохи прозрів. Ми зустрілися із двома представницями сільських листонош, зокрема, із Кам’янець-Подільського та Красилівського районів. Ось що повідали ці жінки про свою нелегку роботу.