Протягом травня в Деражнянському міському історичному музеї проходила особлива виставка, бо насправді експонувалися не лише твори, а саме крізь них з глибини душі митця зазвучала ціла історія, історія з життя Героя-Захисника України…

Житель села Олешин на Хмельниччині Іван Піхурець волонтерить у 101 рік. Його невістка Марія розповідає: їхня родина та всі сусіди на вулиці готують захисникам України тушонки, копченості, інші наїдки, а її свекор долучається до волонтерства в силу своїх можливостей. Із найстаршим волонтером села спілкувалася кореспондентка Суспільного.

Вона добре пам’ятає слова лікаря УЗД, на обстеження до якого прийшла разом із хворою матір’ю. Вони вже зробили комп’ютерне дослідження. Попередньо повідомили, що у матері остання стадія раку, і жити їй залишилося від сили один-два місяці. Але ще дали скерування на УЗД, аби не вбивати надію хворої остаточно. І ось, подивившись результати попереднього обстеження, лікар з обуренням запитала: «А навіщо ви прийшли ще до мене? Тож і так зрозуміло, що остання стадія, і пізно вже щось робити!». Пам’ятає, як зблідла мама, якій вона не казала правду, втішаючи придуманими діагнозами про важкі хвороби, які, попри все, лікуються. Як відмовлялася робити те кляте УЗД…

Свій перший крок до служіння Богу п’ятирічний Петрик зробив ще у 1943 році, уже будучи паламарем в отця Миколая, київського батюшки, який квартирувався в хаті Гнатишиних і правив службу в місцевій церківці.

Та духовна кар’єра продовжилася до 1946 року. І увесь цей час хлопчик чекав з фронту батька Григорія, який так і не повернувся. А далі біографія Петра писалася, як в усіх його однолітків тієї голодної, злиденної доби: закінчив місцеву школу, Говірське ПТУ й поїхав на будівництво шахт Ворошиловграда (Луганська).
Ще під час служби в артполку, у Львові, вирішив стати офіцером. Коли в усіх солдатів був відпочинок, Петро не виходив із полкової бібліотеки, готуючись до вступних іспитів. Отож дуже скоро змінив солдатське обмундирування на курсантське, навчаючись у Вінницькому військовому училищі, а вже після його реформування переїхав в Ульянівський військовий заклад.

Після закінчення школи я хотів вступити до Рівненського автодорожнього воєнного училища, проте, як кажуть, не склалося... І одна зустріч у рідному селі Великий Берег змінила вектор руху мого життя. Іван Степанович Дунаєвський, який працював у Молдові в зоотехнічному технікумі, розповів, що там недобір студентів. Отож скориставшись нагодою, я в 1958 році вступив до Гринауцького сільськогосподарського технікуму.