Чесно скажу, такого сум’яття у почуттях, здається, ще не відчувала. З одного боку — величезна, на все життя, любов до найріднішої землі — України. З іншого — невеселі думки, сумніви, які, дивися, уже й у зневіру переростають... Ну, не віриться, не віриться і край, що є у нас перспектива. Що можемо бути впевненими в тому, приміром, що держава захистить і вилікує свого громадянина, якщо він захворіє, до того ж, на важку недугу.
Що пенсіонери, нарешті, зможуть не злидарювати, а дозволити собі (не відпочинок на морі, ні!) хоча б з’їсти щось смачне і нормальне, і чоботи нові купити, аби через латки на старих вода ноги не мочила...
Що молодь наша, закінчивши навчання у вишах чи коледжах, матиме змогу чесно отримати гідну роботу, за яку їй платитимуть гарні гроші. І вона, молодь, житиме так, як її ровесники за кордоном... Саме за молодих, до речі, й найбільше душа болить та образа пече. Скільки уже їх подалося у пошуках кращої долі за кордон! Чи пам’ятатимуть, що вони — українці?
Коли я опитувала, здебільшого, молодих людей про їхні сподівання на майбутнє, додалося у настрої світліших барв, бо, виявляється, далеко не всі прагнуть покинути рідну землю. А якщо й мандрують у чужі світи, то тимчасово, щоб згодом уже з грішми повернутися додому. Придбати квартиру, розпочати власний бізнес, жити й працювати на рідній землі.