
Ці крилаті слова утверджують генетичну парадигму залюбленості в українство, чуття єдиної родини і небайдужості до духу і душі, яка колонізована віками стогне, розриваючи пута «все одно, яка різниця». Та щоб не було цього зденаціоналізованого постулату, потрібна справжня деколонізація душі українця — свідома відмова від імперських маркерів: історичних, культурних, релігійних, геополітичних. Те, що українська стала сьогодні мовою офіціозу в державі, ще не означає, що вона є тотально престижною. На вечірках бізнесової, а нерідко й політичної еліти в кулуарах домінує російська. В українському сегменті соцмереж більш охоче обговорюють інтерв’ю Юрія Дудя, Алли Пугачової, ніж західних діячів культури, які свого часу стали на захист Олега Сенцова, звіряють годинник з «великоросами», які і в XXI столітті виявились ордою. Мова не закорінюється, на жаль, мова як хвилі морські, на поверхні, не в глибині, а непевний час жене українське життя за кордон. Не закоріненим душею немає різниці, де і як жити.